Розділ 2

Коледж 

Після закінчення школи я вступила до медичного коледжу. Зараз розумію: це був ще один відрізок мого життя, наповнений подіями, емоціями і людьми, які залишили слід у моєму серці.
Саме там я зустріла Елізу та Олександру. Ми стали подругами так швидко й так міцно, ніби знали одна одну все життя. І навіть зараз цей зв’язок не зник. Кожна з них — по-своєму важлива для мене. Особливо Олександра. Попри наші нескінченні сварки, вона завжди займала особливе місце у моєму житті.

Ми сварилися гучно, до сліз і криків — через дрібниці, через ревнощі, через нерозуміння. У шістнадцять я вперше закохалася. Його звали Андрій. Здавалося, він був хорошим, але не вмів бути ніжним. Його жарти іноді ранили, а грубість — відштовхувала. Та я все одно проводила з ним багато часу. Саме через це між мною і Сашею часто виникали конфлікти: вона хотіла бачити мене поруч не тільки в стінах коледжу, а й поза ним. Можливо, її самотність лише підливала олії у вогонь.

Еліза ж була ніби трохи осторонь нашої дружби. Вона не завжди була в курсі наших переживань, але ніколи не пропускала веселощів. Її дім часто ставав місцем наших зустрічей — галасливих, безтурботних, іноді навіть божевільних. Та студентське життя принесло не лише радість. Були й приниження. І, як це часто буває, їхньою мішенню стала я. Я й досі не знаю, чому саме — але пам’ять про це залишилася.
Час ішов, і Андрій залишився в минулому. Його місце зайняв Віктор. Ми познайомилися в соціальних мережах, і він одразу привернув мою увагу. Старший, загадковий, із темним волоссям і глибоким поглядом — він здавався мені саме тим, кого я шукала. Ми довго спілкувалися, а потім він приїхав. Я чекала його, як дитина чекає на диво.
Згодом він повернувся вже не на день — а назавжди. Оселився поруч, знайшов роботу, став частиною мого життя. Але разом із цим прийшли й труднощі. Мама не прийняла його — через його віру. Для неї існувала лише одна істина, і вона не хотіла чути нічого іншого. Наші розмови перетворювалися на сварки. Вона читала мої повідомлення, втручалася, контролювала. Її чоловік теж не залишався осторонь, хоча їхні власні стосунки були далекими від ідеалу.
Я почала боротися — за себе, за свої почуття. Шукала можливості бачитися з Віктором, ховалася, вигадувала, тікала. Але одного разу нас викрили. Мене повернули додому, забрали телефон, відрізали від нього. Єдиним містком між нами залишалася Саша.
Та навіть цього виявилося замало. Віктор не витримав і пішов. Це було боляче. Особливо тоді, коли я дізналася, що він почав залицятися до Саші. Між нами знову спалахнула сварка. Я почувалася зрадженою і самотньою.
Згодом ми помирилися. Вона пояснила все, і я знайшла в собі сили пробачити.

А потім з’явився Артур. Старший, спокійний, знайомий із дитинства — син маминого знайомого. Він приходив лагодити мій комп’ютер, і я навіть не помітила, як почала дивитися на нього інакше. Одного дня він запросив мене на річку. Я погодилася. І з цього почалася нова історія.
Але й вона не стала винятком. Мама знову втрутилася. Знову — «не той». І знову — кінець.
Я залишалася сама. Знову і знову.
Я боялася цієї самотності. Вона здавалася мені темною, холодною, нескінченною.
Але тепер…
тепер я більше не боюся.