Розділ 1

Дитинство.

Я не пам’ятаю свого дитинства в усіх деталях — надто багато часу минуло. Та деякі моменти врізалися в пам’ять так глибоко, що залишаться зі мною назавжди.
Я народилася в сім’ї, де постійно не вистачало грошей. Коли мені виповнився лише рік, мама була змушена віддати мене до бабусі, бо батько не працював, а їсти потрібно було всім. Через це в домі часто лунали сварки: на цигарки гроші знаходилися, а на хліб — ні.
Моє дитинство минало поруч із бабусею Нелею та дідусем Євгеном. Для них я була всім — їхньою радістю, їхнім світом. І, мабуть, у цьому не було нічого дивного: для дідусів і бабусь онуки завжди святі.

Мама приходила до мене щовечора після роботи. Втомлена, але ніжна, вона гралася зі мною, обіймала, дарувала тепло. На вихідних забирала мене додому. У три роки я пішла до садочка, і життя текло своїм звичним руслом — аж поки не настав час іти до школи.

Школа.

У сім років я вперше переступила поріг школи. Саме тоді мої батьки розлучилися. Я залишилася з мамою, але фактично й далі жила з бабусею та дідусем, адже мама постійно працювала — навіть у вихідні.
Я намагалася не втрачати зв’язок із батьком. Але він з’являвся рідко — раз на пів року — і так само швидко зникав, повертаючись до іншої жінки, до якої пішов від мами.
Я пам’ятаю, як плакала і кричала щоразу, коли він ішов: — Татусю, не йди…

З часом я перестала його чекати. Перестала  дзвонити, намагатися. Це було моє рішення — болісне, але необхідне. Він не допомагав нам, а мамі доводилося виборювати аліменти, яких ми так і не бачили.
Шкільні роки не стали для мене щасливими. Навпаки — саме тоді я почала ламатися.
З кожним роком я втрачала друзів і поступово ставала «білою вороною» у класі. Чому так сталося? Я й досі не знаю відповіді.
Мене гнобили — за зовнішність, за фігуру, за те, що я була не такою, як інші. П’ять років поспіль я жила серед принижень. Мені різали волосся просто на уроці, поки вчитель не бачив. На фізкультурі навмисно кидали м’яч у голову. Погрожували втопити в унітазі. Били. Сміялися. Запихали траву в декольте зі словами: «Їж, кізонько».

Я мовчала. Замикалася в собі. Ховала біль так глибоко, як тільки могла. Я боялася сказати хоч слово — боялася, що стане ще гірше.
Я не розповідала нічого ні мамі, ні бабусі з дідусем. Я просто терпіла.
Згодом у моєму житті з’явилися танці. П’ять років я займалася сучасним стилем — модерном. Сцена давала мені відчуття життя, руху, свободи. Але з часом усе стало повторюватися: нові діти приходили, а ми знову й знову вчили старі номери. Я хотіла рухатися вперед, але не могла.
Я хотіла піти, але мама не дозволяла. Вона говорила, що це потрібно — для фігури, для майбутнього. Вона теж нагадувала мені, що я «пухка». І ці слова боліли не менше, ніж насмішки однокласників.

У дванадцять років я почала більше часу проводити з хлопцями. З ними було легко. Весело. Живо.
Ми гуляли цілими днями: лазили по деревах, тікали від поліції, потрапляли в різні пригоди. І в тих моментах я відчувала себе потрібною. Не за щось — просто так. Просто тому, що я є.
Я досі сумую за цим відчуттям.
Але навіть це не змогло врятувати мене повністю.
Знущання тривали аж до закінчення школи. У коханні мені теж не щастило — у багато стосунків втручалася мама. Їй ніхто не здавався достатньо хорошим.
І в якийсь момент я не витримала.
Я зірвалася.
Я почала різати себе — Не для того, щоб померти. Ні.
А щоб хоч якось заглушити той біль, який роками зростав усередині.