24

За кілька днів ми з мамою йдемо до церкви поставити свічку за померлого сина її подруги. Дорогою мама говорить про жахливий сучасний світ з наркотиками та розпущеністю. Я розумію трагічність події, адже втратити дитину — це найжахливіше, що може бути, але мої думки все одно зосереджені на нещодавній розмові з батьком, і рішенні, яке я маю прийняти.

Йдучи назад, мама раптом заявляє:

- Я б на твоєму місці припинила спілкуватися з тими дівчатами, з якими ти познайомилася в червні, ну пам’ятаєш, на дні народження тієї, чию сестру ти вчила?

- А, сестра Агати. Так я рідко з тими дівчатками бачуся, так, кілька разів каву попили, - розсіяно відповідаю я. - А що не так?

- Якісь вони занадто розкуті, курять, в соцмережах викладають ці дивні танці, тверк?

- Так, тверк. Ну і що?

- А раптом вони тебе теж втягнуть в якісь наркотики?

- Мам, що ти верзеш? - я знову не можу стримувати гнів. - Вони нічого не вживають, і в моєму віці я вже сама здатна зрозуміти, з ким мені спілкуватися і хто на мене яким чином впливає.

- А чому ти кричиш? - мама, як завжди, залишається роблено спокійною. - Я тобі просто дала пораду.

- Та тому що, мамо, коли це вже скінчиться нарешті! Ти все у мене забираєш, все, що я люблю. Таке відчуття, що ти сама нещасна, і хочеш, щоб і я такою була.

- Що ти таке говориш, Мілено? Що я у тебе відібрала? Я тобі ніколи нічого не забороняла, тільки направляла.

- Я бачу, тільки...

- Що?

- Нічого, - я намагаюся зупинитися. Я зайшла занадто далеко сьогодні, виказавши саме те, за що я зла на маму.

- Я просто схвильована тим, що бачу навколо себе, і, як будь-яка мати, боюся, що ти потрапиш під вплив чогось нехорошого.

- Мамо, бляха муха, я ніколи не підпадала під чийсь вплив.

- Та я бачила, - хмикає вона.

І це хмикання остаточно виводить мене з себе. Я більше не можу стримувати те, що накопичувала останні тижні.

- Це ти про Анну, так?

- Так. І я так розумію, що, звинувачуючи мене в позбавленні тебе чогось, ти теж мала на увазі її. Тільки не забувай, що я тобі нічого не забороняла. У тебе був вибір, ти сама його зробила.

- Знаєш, я шкодую про зроблене. Не тільки тому, що мені не вистачає Анни, а й тому, що, боюся, ти не зупинишся на ній. Ти й далі будеш тиснути на мене, щоб усе моє життя крутилося лише навколо тебе, - я радію, що рано вранці вулиця пуста, інакше всі почули б мої крики. - Це підло, мамо. Може, я вчиняла невірно, але твій вчинок теж не ахті.

Мама зупиняється.

- І що? Що ти тепер будеш робити? Побіжиш до Анни? До свого батька? Думаєш, твої метання всім сподобаються? Сьогодні ти за неї, завтра за мене, післязавтра знову за неї. Так утебе нікого не залишиться, тому що неможливо всидіти на двох стільцях.

- Не хвилюйся, я знайду спосіб все вирішити.

Залишивши маму посеред площі, я йду в протилежний від нашого будинку бік.

Безцільно провівши час у торговельному центрі і згадавши наш шопінг тут з Анною, я нарешті телефоную Вероніці і пропоную пообідати разом у якійсь кафешці.

За їжею я розповідаю їй про свою розмову з татом, і про сьогоднішню сварку з мамою. Потім набираю в груди повітря і, наче роблячи щиросердне зізнання зі сцени, кажу:

- Я знову буду спілкуватися з мачухою попри все.

- Тобі потрібне моє схвалення? - лукаво питає Вероніка.

- Ні. Мені більше не потрібне нічиє схвалення. Я буду робити так, як каже мені моє серце, і як буде краще для мене самої. Інакше все моє життя пройде у потуранню образам і переживанням інших людей.

- Але тобі не шкода маму?

- Слухай, я весь час думаю про її зачеплені почуття, а чи думає вона про те, що переживаю я? Якби думала, то не ставила б мене перед цим вибором. Я маю право обирати себе. В будь якому разі так як раніше вже не буде.

- І все-таки я не розумію, нащо тобі ця Анна? Тобі лестить, що вона вся така успішна, чи що?

- Ні, чому ти так говориш? У мене немає корисливих мотивів. Мені вона просто подобається.

- Це дивно. Мачух прийнято ненавидіти, а ти за неї вступаєшся.

- Знаєш, у тебе ніколи не було мачухи, так що не тобі судити, - різко обриваю я.

- Гаразд, ти маєш рацію. Я буду ненавидіти її за нас двох.

Вероніка посміхається своєму жартові, і ми сміємося.

Попрощавшись з подругою, я йду до Анни на роботу. Я вже давно не була в цьому ресторані. Проходячи повз столик, де ми вперше сиділи разом, я автоматично проводжу по ньому рукою.

Анна ще не почала працювати, і адміністратор не хочу пускати мене до неї за лаштунки. Коли я вже готова набрати її, щоб вона вийшла і підтвердила, що я її падчерка, а не крадійка, терористка, та інший злочинний елемент суспільства, на шум, який ми створили своєю суперечкою, виходить сама мачуха.

- Мілена? Ти чого тут?

- Хотіла поговорити.

Ми з нею сідаємо за той самий столик в темному кутку, і я викладаю все, що відбувалося, і все, що я зрозуміла в житті за останні дні.

- Я не хочу нікого обирати. Моя родина — це не тільки мама, а й ти з татом. Я хочу, щоб в наших з тобою стосунках все було як раніше, як весь цей рік. І ти не повинна говорити, щоб я не спілкувалася з тобою заради мами, тому що це неправильно для всіх. Мама зможе колись це прийняти, я вірю. Але я не готова втрачати важливих людей в своєму житті, хай і заради інших важливих людей.

Я замовкаю. Анна дивиться на мене, і мені здається, що зараз вона знову почне вмовляти мене потерпіти, не спілкуватися, так буде краще. І я вже готова сказати їй, що не краще, для мами це навіть гірше, тому що відтягування того, з чим ти маєш змиритися — це як не йти до лікаря, коли у тебе щось болить, а очікувати, що може само пройде. Я намагаюся знайти порівняння краще, але Анна все ще мовчить. Потім вона встає, я теж, хоча не знаю, навіщо. Вона обіймає мене. Секунду я чекаю, що вона все ж скаже, що нам краще знову стати незнайомими людьми, але потім вона шепоче мені: