23

За роздумами я не спала всю ніч, тож на ранок сиджу зачумлена за столом в кухні і, долаючи головний біль, складаю план занять з учнем.

Заходить мама, у неї вже стало звичним в останні тижні вітати мене без ентузіазму, наче я набридлива квартирантка. Вона розігріває собі сир, і, наче між іншим, каже:

- Ти вчора бачилася з Анною?

- Звідки ти знаєш? - втомлено, навіть не намагаючись виправдатися, питаю я.

- На балконі білизну вивішувала, бачила, як ти виходиш з машини. Думаєш, я не знаю, як виглядає її автівка?

- Так, я бачилася з нею. Але це в останнє, - я підіймаю голову і дивлюся мамі просто в очі. - Я сказала їй, що ми більше не можемо спілкуватися. Що для мене важлива тільки мама.

- Справді?

Я сподівалася, що мама прочитає біль в моєму погляді, і не буду демонструвати свою радість, може навіть втішить мене. Але ні, вона ледве не в танець пускається. Потім обіймає мене.

- Мілено, дорога, яка я рада, що ти зробила правильний вибір. У нас з тобою все буде гаразд.

- Так, звісно, - я теж обіймаю її.

Але, так само, як вчора мене раптом почала бісити Анна, зараз мене починає дратувати мама. Мені хочеться відштовхнути її від себе, стукнути кулаком по столу, виказати все, що я думаю про неї, назвати її найобразливішими словами. І ці думки навіть майже не лякають мене.

Літо скінчиться через пару тижнів. Я ходжу до своїх учнів, відкладаю гроші, бачуся з Веронікою і іншими приятельками, записуюся до спортзалу, щоб не втрачати фізичну форму без танців. Я усміхаюся, сміюся, мене поважають, люблять. Наші з мамою стосунки теплі й близькі.

Але я знаю, що це вдавання. Як раніше вже не може бути. В моїй голові постійно крутяться думки. Чи точно мама пробачила мене? Чи буде вона пригадувати мені свою образу за стосунки з Анною?

Я не можу відбутися почуття, що вчинила невірно. Наче припинивши спілкування з мачухою, я просто втекла від проблеми, так само, коли спілкувалася і брехала мамі. Треба було продовжувати боротися, тому що з чого я взагалі повинна між кимось обирати? Адже, щоб не було далі між мною та Анною, зараз це того варте.

Коли ми проводимо час з мамою, я з усіх сил стримую своє роздратування. Я знаю, що якби виказала б їй хоч щось, вона, звісно ж, вирішила б, що я тепер порівнюю її з Анною і вважаю гіршою, чи щось типу того. Але насправді за весь цей рік я жодного разу навіть не думала так. А тепер я не можу припинити гніватися. Не можу впоратися з моїм розчаруванням. Це дивно, тому що з самого початку я знала, що мама не буде особливо щасливою від моїх дружніх стосунків з мачухою. Але в глибині душі не припиняла сподіватися, що мама, начитана, інтелігентна, тонка, зуміє мене зрозуміти, зуміє здолати свої комплекси заради мого щастя, зуміє вчинити мудро. Але замість цього вона зробила найбільш дитинне, що могла — змусила мене обирати, наче дитину питають, кого вона більше любить — маму чи тата, і незрозуміло, до чого це питання, і що слід відповісти. Всі мої надії розбилися, і я стала згадувати всі неприємні моменти розлучення батьків, як мама ревнувала мене до батька, як вона постійно засуджувала і критикувала несхожих на неї людей. Я думаю про це постійно і не можу зрозуміти, що зі мною відбувається. Мамині недоліки ніколи не кидалися мені так в очі, як зараз, і я наче сліпну, не бачу більше нічого хорошого, готова знецінити все, що вона для мене робила.

А може, Анна ні до чого? Може, це дорослішання? Одного дня батьки перестануть бути для нас богами, і, схоже, зі мною це сталося зараз. Навіть якби не було б Анни, інший тригер змусив би мене так спалахнути усвідомленням.

Я не знаю, що мені робити з цими почуттями. Звісно, я відразу почала сподіватися, що колись ця криза мине, і я зможу все прийняти, з усім змиритися, так буває майже з усіма бурями. Але до цього моменту слід ще дожити, особливо враховуючи те, що я начебто вирішила поки не переїжджати, щоб заспокоїти маму і налагодити з нею стосунки.

Але, здається, це було не кращим рішенням, тому що я швидко почала зриватися на маму через дрібниці. Це була звичайна побутова дурня, через яку я підвищувала голос, гаркала і навіть матюкалася. Оскільки мені така поведінка була невластива, я все чекала, що мама помітить ці зміни, і зрозуміє, що мені погано, спробує зробити хоч якийсь крок, тому що я, як мені здається, зробила все, що могла.

А інколи мені хотілося, щоб вона сказала, що я перетворилася на Анну, стала такою ж жахливою, як мачуха, і я гордо відповіла б, що так, я як вона, після чого ми з мамою розсварилися і не розмовляли б одна з одною до смерті. Ще кілька тижнів тому такий варіант жахав мене, але зараз я раптом так втомилася від почуттів, що навалилися, суму за Анною, розчарувань, неможливості з кимось поговорити, що було вже все одно.

Але мама, що їй теж зовсім не властиво, ніяк не реагувала на моє хамство та грубість. Це вразило мене. Невже вона така щаслива, що я віддала перевагу їй, що готова терпіти тепер усе? І як довго триватиме ця її ейфорія? І скільки всього я встигну наговорити до того, як межа її терпіння буде перетнута? І що буде потім?

Десь в ті дні, коли я особливо сильно страждала, тато запропонував мені зустрітися. Йдучи до кав’ярні, де він чекав на мене, я мріяла, що там буде й Анна, хоча знала, що це неможливо, адже вона сама поставила точку в наших зустрічах, нехай навіть і на якийсь час, і навряд чи порушила б своє правило. Та і не хотіла я втягувати батька в усе це, ще не вистачало, щоб він став посередником між мною, Анною та мамою.

За столиком тато, звісно, був один. Ми трохи побалакали про всілякі дурниці. Потім він сказав:

- Знаєш, Анна розповіла мені про твої проблеми з мамою.

- Блін, - я плескаю долонею по столу. - Я ж просила її не втягувати тебе. Навіщо вона це зробила? Хотіла, щоб ти допоміг?

- Ні, нічого такого. Просто вона була сама не своя останні дні, і я став розпитувати. Вона все розповіла. Мілено, давай я поговорю з мамою.