22

Минуло два дні, а я все ще не знаю, що мені робити. Точніше, як зазвичай не знаю. Тепер я остаточно зрозуміла, що опинитися перед вибором — мій найстрашніший кошмар в житті. Вже коли батьки розлучалися, я хвилювалася, що мама змусить мене обирати між нею та батьком, але якимось дивом обійшлося. Я не хочу втрачати маму, але я потребую Анну. Навіть якщо одного дня вона мене кине, зараз і сьогодні мені важливе наше спільне проведення часу.

І як я повинна зробити цей вибір? Напевно, послати Анну під три чорти, а потім повідомити про це мамі? Так вона собі це уявляла? А якщо це вплине на мої стосунки з татом? Анна може бути досить щирою по відношенню до мене, вона засмутиться, скаже батькові, і логічно, що він розсердиться на мене. Мені приходить в голову думка, що саме цього мама і хоче. Що це не Анна воліє ізолювати батька від його попередньої родини, а моя мама мене від всіх, крім неї.

Але в чужу душу не залізеш, і я не маю поняття, що там насправді за мотиви такі у маминої поведінки.

Вероніка повернулася з поїздки, і ми з нею пішли погуляти. Виходячи з образу правильних дівчаток, навіть купили собі по баночці пива-панаше, і, знайшовши на околиці парку лавочки, сховані в кущах, всілися там. Я розповіла подрузі про все, що сталося.

- Я не розумію, чому мама так себе поводить. Тобто, з одного боку, я розумію, але з іншого... Вперше на моїй пам’яті вона так жорстока зі мною. Раніше вона видавала якісь дрібниці, типу про тата, або про відносини з хлопцями, але це було не в такому форматі, просто повчання, натяки.

- Може, у неї комплекси? Типу, мачуха молодша за неї, стильна, успішна, твій батько тепер з нею. І тут ще ти стала до неї тягнутися. Твоя мама, може, відчуває себе невдахою. Тому і париться.

- Я розумію, але ж я пояснювала їй, що не вважаю Анну кращою. Принаймні, в усьому. У кожної свої позитивні риси, і вони доповнюють одна одну у моєму житті. Я говорила це мамі сто разів. Чому вона не може мені повірити? Я ж ніколи їй не брехала.

- Та ладно? - саркастично підіймає брови Вероніка.

- Не в тому плані. Я ніколи не брешу щодо своїх почуттів.

- Ну, якщо її захлинули почуття і комплекси, то тут важно повірити тобі на слово, отак зразу.

- І що мені робити? Чекати, поки мама заспокоїться? - я сьорбаю пиво.

- Як варіант. Не заводь цю тему, вона відійде, почне більш тверезо мислити, і, може, все налагодиться.

Якийсь час ми мовчимо. Я роздумаю, наскільки план Вероніки вдасться втілити в життя. Потім вона питає:

- А ти мачусі-то про все це розповіла?

- Ні.

- Чому? Раптом вона змогла б допомогти?

- Не знаю. Не хочу її вплутувати. Це наче як між мною та мамою. І мені здається... - я замовкаю.

- Що?

- Раптом вона сама запропонує нам припинити спілкування. Скаже, що так буде правильніше.

- Ти думаєш, вона змогла б? - недовірливо говорить Вероніка.

- Думаю, так. Ти не знаєш її, віриш в ці стереотипи про злу мачуху. Але Анна — порядна людина. Вона захоче, щоб все було правильно. А правильно — це обрати маму.

- Слухай, - зітхає подруга. - Ти ж розумієш, що сама в усьому винна? Стала подружками з мачухою, не можеш тепер жити без неї, хоча раніше чудово обходилась, брехала матері, накрутила інтриг. От на фіга, питається? Ти ж сама не знаєш, чого хочеш і навіщо.

- Тому що... Я просто хотіла бути щасливою. Щоб у мене була велика родина, - безсило шепочу я.

Я кидаю недопиту пляшку пива у смітник неподалік і витираю очі. Вероніка дивиться на мене майже зі співчуття.

Я зосереджуюсь на виборі квартири. Може, подруга має рацію, і, якщо ми з мамою поживемо якийсь час окремо, то вона охолоне, і мені не доведеться обирати.

Щоправда, самій ходити дивитися знімне житло і спілкуватися з рієлторами я не ризикую, оскільки не розбираюся в цих справах і боюся натрапити на шахраїв. Ще за кілька днів до нашої з мамою розмови Анна запропонувала походити зі мною, і я погодилася, не знаючи, як все ускладниться.

Користуючись тим, що у мене канікули, я призначаю зустрічі з Анною і власниками квартир у той час, коли мама на роботі, так що вона не помічає, що я весь час кудись бігаю. І все ж я більше не можу спокійно спілкуватися з мачухою. Мене постійно роздирає внутрішня напруга. До того ж, жодна з квартир мені не сподобалася.

- Ти просто неуважно дивишся, - говорить Анна, коли ми сідаємо до її автівки після чергових оглядин. Там була ванна, а не душова кабіна. Зосередься.

- Я зосереджена, - огризаюся я. - Але обирати взагалі-то непросто, чомусь ніхто цього не розуміє.

Я відкидаюсь на сидіння і різко сіпаю пасок безпеки.

- Що з тобою, Мілено? - Анна дивиться на мене своїм фірмовим пронизливим поглядом, і він раптом починає мене дратувати. Вона вся починає мене дратувати.

Чому вона виявилася такою класною? Нащо підійшла до мене тоді, на дні народження тата? На фіга я поперлася до неї в ресторан того вечора? З цього все і почалося. Три роки ми жили, не спілкуючись, і мені було доволі добре, а потім вона увірвалася у мій світ, змінила його, і тепер, навіть якщо я викину Анну зі свого життя, я все одно вже не стану такою, як була, мій світ не стане таким, яким був. Вона дала мені занадто багато за цей рік, і цього не змінити. Ми можемо знову стати одна одній чужими, але пам’ять про ці часи, проведені разом, буде жити, і я не зможу її стерти. І мама теж буде знати це. Що, якщо їй вже буде недостатньо? Що, якщо вона вже ніколи не зможе знову прийняти мене повністю? Її безумовна любов на цьому скінчиться. І який тоді сенс все припиняти?

- Мілено, що не так?

Чорт. Я відпускаю пасок і розповідаю мачусі про те пекло, у яке перетворилося моє життя з мамою. Я намагаюся применшити все, що відбувається, але все одно бачу біль в її очах.

- Мілено, мені так шкода, - вона бере мене за руку. - Це моя провина.

- Ні, при чому тут ти?

- Потрібно було поговорити з твоєю мамою, може, якби я спитала у неї дозволу, чи щось таке... Або потрібно було мені все їй розповісти самій, тоді вона хоча б не зривалася на тобі.