14

Вероніка тицяє мені в обличчя свій телефон.

- Ось, це те саме кафе, де ходять котики, і їх можна гладити. Давай сходимо? Там недорого.

- Так, чудова думка. Вже весна у розпалі, коти, мабуть, хочуть не людей, а чогось іншого, - натякаю я.

Подруга сміється.

- Але ми не можемо їм цього дати. А якщо серйозно, я думаю, вони там всі кастровані і стерилізовані, щоб запаху в залі не було.

- Ага, коли весна, а ти без бубонців, - цей мем мені прислала Анна, і Вероніка майже падає зі сміху.

Проходячи повз університетський туалет, нас ледь не збиває з ніг невисока миловидна дівчина.

- Ой, вибачте... О, Мілено, привіт!

- Привіт! - я намагаюся згадати, хто вона така.

- Ти мою сестру по англійському підтягуєш, Агату.

- Так, точно, - майже всіх учнів, що з’явилися в мене за останній місяць, мені набрали по знайомству Анна й мама, тож я не очікувала зустріти в універі чиїхось родичів.

- Дякую тобі, Агата вже стала набагато краще розуміти граматику. Я вчилася з тобою в одній школі, на кілька років старше. Наші мами іноді спілкувалися, і от нещодавно зідзвонилися, і, дізнавшись про проблеми з навчанням, твоя мама відразу тебе порекомендувала. А моя мати не хотіла тебе наймати, типу, ти така молода, хотіла репетитора — стареньку з досвідом, - вистрілює дівчина словами, сміючись. - Але я її умовила, сказала, що ти вже в школі була на дошці відзнаки, а зараз точно ще розумніша. А Агаті простіше займатися з молодими, з минулими репетиторами їй було нудно страшенно, тільки гроші на вітер викинули.

- Дякую, мені дуже приємно, що є результат моїх уроків.

- Та не ма за що, я тебе буду всім радити. Гаразд, я побігла, у мене зараз контрольна, - ледь не збивши з ніг ще одного студента, вона зникла в натовпі на сходах.

- Піди після магістратури до докторантури. Зможеш викладати. У тебе явно талант, якщо за без малого два місяці репетиторства ти така популярна, - говорить Вероніка.

- Подивимося, спершу б магістратуру скінчити з розумінням, для чого я навчаюся. Та і взагалі, не так вже й багато у мене учнів. Всього-то чотири.

- Як ти це будеш поєднувати?

- Я попросила зменшити мені кількість годин у піцерії. Все одно репетиторство більше грошей приносить.

- Так звільнися звідти нафіг.

- Ні, поки я все встигаю, навчання мені легко дається, так що до літа дотягну, а там подивимося, - мій план жити окремо від мами був таким близьким до втілення, я хотіла накопичити побільше грошей, щоб вистачило і на оренду, і на перший час самостійного життя.

- Ну дивись, - Вероніка хитро всміхається.

- Що?

- Яна тепер рідше бачиш.

- Так, але ми доволі багато спілкуємося.

- Тільки на роботі.

- Ну, він мене нікуди ще не звав.

- Так ти поклич. Зроби перший крок сама. Заодно даси йому зрозуміти, що він тобі подобається.

- А ти думаєш, це правильно?

- Звичайно, ми ж дорослі люди, в сучасному світі майже без стереотипів. Ти стала такою впевненою у собі, не спиняйся.

Я сором’язливо сміюся. Зовні я, звісно, трохи змінилася, але до внутрішнього стрижня ще далеко. Але подруга говорить розумні речі. Мені самій не особливо подобається, що ми з Яном начебто майже друзі, але ніяк не рухаємося далі, особливо враховуючи те, що я скоро можу піти з цієї роботи. З одного боку, я не хочу форсувати події, а з другого, якщо я звільнюся, а нас нічого не пов’язуватиме, то поступово спілкування стухне, і тоді вже нічого не вийде. Якщо ми тільки не зустрінемося за багато років, і не закохаємося один в одного знову, як тато й Анна.

Я згадую чутки про Анну, на яких вже майже припинила зациклюватися, і думаю, що у світі все одно купа пересудів, і люди знайдуть, за що тебе засудити. Так що ти або нічого не робиш, щоб якомога довше не потрапляти під приціл, або робиш, і тоді є ймовірність, що окрім неприємностей, ти отримаєш ще й щасливу сторінку свого життя.

І все ж я ще не Анна, тож вирішую поки що не робити різких порухів у бік наших з Яном можливих симпатій. Зараз я все ще не зможу винести боротьбу за саму себе, якщо щось піде не так.

- Ти ще не розповіла мамі про роль мачухи у твоєму житті?

Питання Вероніки нагадує мені, що попереду мене таки може очікувати битва, якої я боюся більше за все.

- Ні, але не хвилюйся, - спішно кажу я. - Тебе я не втягую. В останні рази просила батька прикрити.

- І що він про все це думає?

- Не знаю, - дійсно, я попросила його сказати, начебто ми бачилися з ним, і він погодився, не задаючи питань. - Думаю, він розуміє ситуацію, розуміє мене. Напевно, йому було б простіше, якби мама взагалі не дізналася ніколи, а то ще прийде до нього скандалити, що він не вберіг мене від мачухи.

- Так, або він просто розуміє, що будь-який шлюб — це не назавжди.

- Що?

- Анна може піти від нього, а значить, і від тебе. Нафіга ти їй без твого батька? Це поряд з ним вона може грати у маму, а після розлучення нащо їй це? - жорстоко каже Вероніка.

Я нічого не відповідаю, але мені стає страшно. Дарма я почала довіряти Анні. Раптом це і справді не назавжди? Раптом без батька я їй не потрібна? Адже немає ніяких гарантій, що вони житимуть разом до смерті. І чи прийме мене мама назад, якщо все так і буде: Анна піде і від тата, і від мене заразом?

Ввечері я лежу у ліжку. Книга розкрита на найцікавішому місці, але я не читаю, а тупо дивлюся у стелю. Мене ще ніхто не покинув, але мені вже погано. Врешті решт я пишу Анні і пропоную зустрітися найближчим часом. Потім стираю повідомлення. Напевно, я не хочу знати відповідь, якщо все ж спитаю у неї. Та і який сенс, ніхто не зазирає в майбутнє. Тільки поставлю її у незручне становище, або ображу.

Мама заходить в кімнату і, підсунувши стілець, сідає.

- Мілена, як у тебе справи?

- Все добре, - прикидаюся я.

- Я хвилююся за тебе останнім часом.

- Чому? - я сідаю на ліжку. Невже вона все знає?