13

Ночівля в Анни проходить весело і без пригод. За нею слідує мій день народження. Мама, як завжди, дарує мені купу книжок і каже, що я її доросла, але все ще маленька дівчинка. Тато з Анною влаштовують для мене справжній сюрприз з тортом і сріблястими кульками у ресторані. Я отримує подарунки, серед яких парфуми і браслет від Анни, і думаю, що як шкода, що моя мама не спілкується з татом і терпіти не може Анну. Як було б весело, якби вона теж була б тут, з нами, за одним столом. Вся моя родина була б у зборі, все найближчі люди, яких я люблю однаково сильно.

Звісно, я не можу змусити маму подолати цю стіну, у неї є свої причини ображатися на тат, і вона має на них право. Але з тих пір, як я почала спілкуватися з Анною, мені частіше стає сумно через те, що мої батьки не залишилися друзями і не змогли почати приймати нове життя один одного, не роблячи мене яблуком розбрату. Точніше, тато спокійно відноситься до мами, але йому неприємно, що вона вічно ображає Анну, так що він намагається не бачитися з нею зайвий раз, що досить легко, адже мама навіть якщо на вулиці його помічає, негайно переходить на інший бік.

Я починаю думати, що, може, мені слід обговорити ситуацію з моїм розбратом між мамою та мачухою з батьком. Але чим він мені допоможе? Що б він не думав, на чиєму боці не був, я вже доросла, не підліток, вирішувати проблеми треба самій. І я знову відкладаю нагальні питання в дальній ящик, вирішивши поки не всувати собі веселощі. Та і взагалі, живемо ж поки, нащо повідомляти мамі, втягувати тата, якщо моя єдина проблема на даний момент — це прохання до Вероніки збрехати? Значить, слід зайнятися цим, влаштувати все так, щоб нікому не довелося брехати заради мене.

Я підсвідомо знаю, що знову втікаю від реальної відповідальності, але нічого не можу з собою зробити.

Після короткої відпустки на зимову сесію я повернулася до піцерії. Ян був радий мені, і навіть сказав, що я одна з кращих робітниць, і їм без мене довелося туго. Не знаю, слід радіти, що Ян мене помічає і цінує, чи засмучуватися, що на початок нового десятку в житті я досягла успіху лише в роботі офіціанткою.

Сьогодні відвідувачів було мало, хоча й наближався вечір. Зазвичай ближче до шостої вечора набігає натовп молоді, тож я відчайдушно відпочивала перед напруженими годинами. Почувши дзвіночок над дверми, я ліниво підняла голову від телефону і побачила, що до приміщення увійшла Анна. Я скочила:

- Привітик! Ти чого тут?

- Привітик, так, проходила повз і згадала, що це ж ти тут працюєш. Вирішила перевірити, наскільки добросовісно, - засміялася вона.

- Сідай, я зараз підійду.

Посадивши Анну за столик, я зайшла до імпровізованого кабінету Яна. За правилами, впродовж зміни ми могли брати сорокахвилинну паузу, яку я зазвичай або розбивала на дві частини, або використовувала повністю, коли було дуже багато клієнтів і я збивалася з ніг буквально за годину. На щастя, цього дня я ще не використала офіційні хвилини відпочинку, тож Ян дозволив мені взяти перерву.

Примостившись поряд з Анною, я замовила найкращу, на мій замилений погляд, піцу, і ми їли її, запиваючи колою. Я помітила, що ті рідкісні клієнти і моя колега, що обслуговувала нас, нишком розглядають мачуху. Це було зрозуміло, піцерія з її дешевим меню та простим дизайном, приваблювала тільки родини з маленькими дітьми та консервативну молодь, що не п’є, тож Анна з її шубою, яскравою зовнішністю і макіяжем явно виділялася. І я спіймала себе на думці, що не особливо і соромлюся її. Навпаки, мені приємно, що на нас звертають увагу.

- Ну, це досить непоганий заклад, - сказала наприкінці Анна.

- З твоєю роботою не порівняти.

- Ой, де я тільки не працювала в молодості, коли покинула універ, - махнула рукою мачуха. - Це тільки початок, якщо будеш старатися і шукати себе, то знайдеш класну роботу.

- Мені тут в принципі не погано, - невпевнено обвела я рукою приміщення, наче намагаючись показати свою любов до цього місця.

- Це добре, але мені здається, ти досить розумна і вартуєш більшого, ніж стирчати тут все життя.

- Моя мама багато років працює бібліотекарем, каже, що прості професії найбільш потрібні.

- Це правда, - знала би мама, що ненависна їй Анна зараз погоджується з її розумними думками. - Але коли в тебе є якісь знання та вміння, дивно буде ними не скористатися. Не обов’язково ставити кимось відомим, для бібліотекаря теж потрібен талант. Я люблю книги, але ніколи не відрізнялася посидючістю, щоб з ними працювати.

- Ти натякаєш мені піти по стопах мами?

- Ні, але ти добре знаєш іноземні мови, розбираєшся в літературі, чому б не почати з цього.

- І як? - у мене дійсно немає ідей, куди я можу себе запхати. Було б класно працювати перекладачкою в якомусь цікаво місці, типу телебачення, або міжнародні відносини, але як туди потрапити?

- Про що думаєш? - відволікає мене Анна.

Я озвучую їй свої мрії, і додаю, що занадто скромна, щоб лізти в такі місця.

- От, почати слід з цього. З підняття самооцінки і вміння себе подати. Почни підробляти репетитором.

- А як це мені допоможе?

- Побачиш результат у своїх учнів — зрозумієш, що в тебе є знання. Пояснюючи їм матеріал, навчишся чітко і зв’язно говорити, припиниш соромитися. Іноді, щоб розвинути свої скіли, потрібно робити доволі прості речі, не обов’язково гори звертати.

Аргументи Анни звучать переконливо. Для мене і справді навіть робота репетитором, наодинці з учнем — вже виклик. Так, всі пропозиції мачухи це реально якесь випробування для мене. Але, з іншого боку, поки втілення її порад не приносило мені шкоди. Тільки користь.

- На репетиторстві зароблятимеш більше разом з піцерією, відкладеш гроші на щось круте.

- Так, - відповідаю я, а сама думаю про оренду квартири. З тих пір, як я стала спілкуватися з Анною, мені раптом стало тісно жити з мамою. І не тільки через те, що я змушена брехати їй, куди я йду, але і через відчуття, що Анна вільна та незалежна, і я теж хочу бути такою. А для цього слід було б для початку відділитися від батьків і почати утримувати себе самій.