12

Я все ж пересилила себе і почала ходити на танці з Анною. Виявилося, що крутитися навколо пілона доволі весело, ті й упевненості у собі й справді додає: після того, що я викручувала на жердині на очах в інших танцівниць, спілкування з людьми вже не здається такою складною задачею. На перевірку всі подружки мачухи по пол-денсу виявилися досить нормальними людьми, і я навіть стала сподіватися завести нові знайомства, що в житті точно зайвим не буде.

Тим часом сесія пройшла як ураган, але я змогла вистояти, та й Вероніка теж. Після кількох тижнів нескінченного зубріння ми вирішили відірватися по повній, наскільки нам підходив це вираз, звісно. Тобто сходити у кіно, а потім біситися у мене вдома.

Коли я вже підходила до кінотеатру, мені подзвонила Анна. Я взяла слухавку, помахавши Вероніці і знаком попросивши почекати пару хвилин.

- Алло, привіт!

- Привіт! Як ти? - судячи з акустики, Анна їхала в машині, поставивши телефон на динамік.

- Нормально, йду з подругою якийсь новий фільм жахів дивитися.

- О, клас, я була минулого тижня, зараз в кіно непоганий репертуар. Слухай, не хочу тебе відволікати, але у мене пропозиція.

- Яка? - я трохи напружилася, тому що пропозиції мачухи завжди були крутими, але постійно кидали мені виклик і вимагали щось долати.

- Твій тато їде до іншого міста у п’ятницю, повернеться тільки в кінці вихідних.

- Так, я знаю, ми з ним бачилися учора, він мені казав. Щось по його бізнесу.

- У тебе є плани на суботу?

- Ні, а що?

- Ну, я подумала, може, ти прийдеш до мене на ночівлю? Влаштуємо піжамну вечірку, або щось у цьому стилі, подивимося серіал, зваримо гарячий шоколад.

Я розпливаюся в усмішці.

- Звичайно хочу.

- Клас! - судячи по голосу, Анна занадто зраділа, вона явно не очікувала, що я погоджуся. Після розлучення батьків я ночувала в тата тільки до його шлюбу з нею, і тим більше не тусила з Анною в його квартирі. - Тоді приходь у суботу, як зберешся.

- Окей, до зустрічі.

Я кладу мобільник до сумки, обертаюся, і, вже йдучи до Вероніки, розумію, що є проблема: мама помітить, що я ночую не вдома, як їй це пояснити? Але я вирішую не псувати собі й подрузі настрій, і подумати про це пізніше.

На початку лютого сонце начебто сідає пізніше, але коли ми виходимо після фільму, вже повні сутінки. Дорогою додому Вероніка жартівливо штовхає мене в кущі, запевняючи, що там причаївся вбивця з фільму жахів. Я штовхаю її у відповідь, але крізь веселощі в мою голову все одно прориваються думки про те, як поговорити з подругою про важливе.

- Мені треба про дещо тебе попросити, - починаю я, коли ми знову виходимо на освітлену частину вулиці і перестаємо грати у вбивць і жертв.

- О, ні! - вигукує Вероніка.

- Що? Я ж ще нічого не сказала.

- Коли ти так починаєш, я заздалегідь знаю, про що піде мова, - нервово відповідає вона.

- Слухай, я знаю, що не повинна просити тебе брехати...

- Ти це знала ще тоді, коли восени мене вперше попрохала, - різко перебиває Вероніка. - Ти обіцяла, що це в перший і останній раз. І з тих пір я весь час чую, що ти знову прешся кудись з твоєю мачухою, от легенда, прикрий мене, якщо раптом маму зустрінеш.

- Ну а тобі то що! - так само грубо кричу я. - Я ж не прошу спеціально дзвонити моїй мамі і щось їй впарювати! Ти просто знаєш, що сказати, якщо раптом зіткнетеся і вона спитає. І тобі ще жодного разу не доводилося це робити.

- Слухай, я не якась акторка, у якої купа амплуа, як твоя мачуха...

- Вона співачка, - вставляю я.

- Та неважливо. Я не звикла варитися в вигадках. Твоя мама мене знає зі школи, вона завжди до мене добре ставилася, і я не можу так вчиняти з нею після всіх тістечок, якими вона пригощала мене у вас вдома.

- Слухай, - я одвертаюся і закусую губу. Мені нічого сказати. Вероніка має рацію, і я це знаю. Я вчиняю неправильно і по відношенню до мами, і по відношенню до неї. І якщо щось станеться, я втрачу не тільки маму, але й найближчу подругу. - Вероніко, зрозумій, я не можу їй розповісти. Не зараз.

- А коли? Чого ти чекаєш? Поки твій батько проговориться?

- Ні, вони не спілкуються, та й він знає, що при мамі навіть ім’я “Анна” краще не промовляти. Я чекаю, що, може, все якось вирішиться само собою. Наприклад, я їй набридну, і вона мене кине, або зрадить.

- Люба, ну так ти вже півроку чекаєш. Так можна ще десяток років на щось очікувати. А, ну так, ти ж не знаєш, чого чекати від мачухи.

- Я намагаюся відкладати гроші, - вирішивши зробити вигляд, що не почула останню фразу, кажу я. - Сподіваюся з’їхати від мами до початку наступного навчального року, як раз і привід буде, типу, йду до магістратури, зможу більше працювати, зовсім доросла, час жити окремо.

- Так я не зрозуміла, я повинна буду тебе покривати до вересня, чи не так?

- Ні, я не це мала на увазі, - плутаюся я.

- Сподіваюсь, - зухвало говорить подруга. - І взагалі, ти думаєш, що переїзд щось вирішить? Ти ж так само будеш приховувати, що спілкуєшся з мачухою.

- Так, але хоча б мама не буде помічати коли і куди я виходжу з дому.

Вероніка нічого не відповідає, а я думаю, що звучу як інфантильна дівчинка. Мені досить комфортно жити з мамою, ми одна одній не заважаємо, і вона завжди казала, що я можу залишатися з нею до кінця навчання, щоб не відволікатися на заробляння грошей і оренду крихітної квартири на них. Виходить, що я хочу переїхати тільки щоб мені було зручніше приховувати свої зустрічі з Анною. Але це ж тупо. А якщо нічого не станеться, і ми будемо так само близькі, що, все життя ховатися? Вероніка має рацію, як завжди, як мала рацію з самого початку, я повинна розповісти мамі і припинити поводити себе як дитина. Врешті решт, я не роблю нічого поганого, може, мама якось це зрозуміє.

Але за тиждень мій день народження, і я не хочу псувати його сімейними скандалами. Тим більше, що цього разу я святкуватиму не тільки з мамою і Веронікою, а й з татом і Анною, ми утрьох підемо до ресторану. Я так цього хотіла, наче ми справжня родина. Ні, зараз не час зізнаватися.