11

В четвер мама затримується на роботі, так що, на щастя, не бачить моїх страждань з вибором одягу. Виявилося, у мене зовсім немає шмоток для занять спортом. Брати домашні лосини та футболку я не хочу, щоб не здатися там усім черницею. Врешті я обираю літні пляжні шортики і майку, і з завмиранням серця їду до студії.

Ми з Анною зустрічаємося під будівлею. Вона показую мені роздягальню, я переодягаюся, і ніяково обсмикуючи майку то за низ, то за лямки, йду з Анною до зали. Вона наче не помічає, що у тривозі, весело балакає. Я трохи їй відповідаю, і навіть сміюся, але, зазирнувши здалеку у відчинені двері зали, зупиняюся. Так з десяток жінок на чолі з сексуальною, гнучкою, наче лань, тренеркою. Не всі одягнені так, як у стриптиз-клубі, деякі у досить скромному спортивному одягу. На вигляд деякі навіть мої ровесниці. Але я починаю задавати собі питання, що я тут роблю.

- Що з тобою? - питає Анна.

- Знаєш, я... Мені треба піти...

Анна дивиться на мене, піднявши брову, а за її спиною я бачу, що пара дівчат розглядає нас крізь дверний отвір. До цього у мене була думка запропонувати Анні зробити вигляд, наче ми прийшли не разом, але тепер запізно, нас вже помітили. Зараз почнуть пліткувати, що це за сіру мишу привела з собою їх найкраща і найкрасивіша танцівниця.

Мачуха чекає від мене на відповідь, але я не знаю, що сказати, і вчиняю так, як не вчинила би нормальна доросла людина: розвертаюся і йду.

- Мілена! - кличе мене Анна, але я прискорюю крок і зачиняюся в роздягальні. Потім у раптовому нападі паніки пробігаю крізь неї, смикаю якісь двері і опиняюся у туалеті. Там пусто і чимало кабінок. Я зачиняюся в одній з них і сідаю на унітаз.

Вона, звичайно, знаходить мене. Чорт, треба було йти відразу на вулицю. Але я не можу вийти в такому вигляді у нульову температуру. Ще не вистачало захворіти у сесію. Я чую її кроки, дзвінкі, чіткі, і бачу перед собою її модельну ходу, наче нас не розділяє кабінка.

- Мілена!

Я мовчу.

- Я знаю, що ти тут. Що з тобою? Тобі погано? Скажи мені, я хвилююся.

- Мені добре, - різко відрізаю я. Вперше за всі ці місяці мачуха починає мене бісити. - Будь ласка, йди на заняття. Я хочу додому.

Я гадаю, що вона почне злитися, вимагати пояснень, але Анна спокійно, наче я раптово не перетворилася з дорослої дівчини, майже рівні їй, у щетинистого підлітка, який ганьбить своєю поведінкою, якого слід навчити розуму, говорить:

- Мілено, що відбувається? Хочеш, поговоримо?

І цей її спокій в конфліктній ситуації, який не відповідає її образу експресивної скандальної жінки, вибухає в мені:

- Мене це дістало?

- Що?

- Ти! - майже горлаю я, але одразу ж схаменулася. - Тобто я не це хотіла сказати. Не власне ти.

- Я щось не так зробила? Скажи мені, я не ображуся. Це нормально, у мене немає досвіду... - вона не завершує.

- Справа не тобі, а в мені.

- Але що?..

Я мнуся пару секунд, а потім викладаю всі мої страждання від її популярності й образу. Якщо вона припинить зі мною спілкування, то це й на краще. Не доведеться розриватися між мачухою та мамою.

- І знаєш, мене це задовбало, тому що ти моя мачуха, ти повинна робити все, щоб мені догодити, щоб не виглядати поганою, не бути гірше мами. А врешті тобі пофіг, ти живеш, як звикла, а я тут страждаю, що зіпсую тобі твою репутацію собою! - кричу я в кінці, а потім, розійшовшись, відчиняю двері. Виходжу з туалету, не звертаючи уваги на Анну, яка стоїть біля вмивальників, підходжу до своєї шафки і починаю перевдягатися.

Анна якийсь час залишається там. Я починаю думати, що, може, слід її перевірити, раптом у неї там серцевий напад, чи самогубство, але вирішую, що раз я вже почала поводити себе як дитина, то не варто зупинятися. Це вона відповідальна за мене, якщо не по віку, так по ролі в родині.

Я вже натягую черевики, коли мачуха виходить до роздягальні. Вона сідає поряд зі мною на лавку.

- Мілена, послухай, - вона явно підбирає слова. - Я повинна вибачитися.

Я кидаю черевики і закриваю лице руками. Блін, як вона це робить? Весь час поводить себе так, наче вона абсолютно правильна людина. Просити вибачення повинна я, а вона благородно бере це на себе. Все ж її своєрідна поведінка в деяких аспектах життя, про яку казав мій тато, компенсується неймовірним благородством в людських стосунках.

- Я була так зосереджена на собі, на своїх переживаннях, на тому, щоб здатися тобі класною, щоб налагодити стосунки, що зовсім не подумала, що ти теж переживаєш через якісь речі, - продовжує Анна. - Я знаю, що про мене говорять і думають люди, але завжди ставлюся до цього спокійно, це життя будь-якої людини, навіть не обов’язково пов’язаною з публічністю. Я звикла не звертати на інших уваги, але здогадувалася, що ти можеш соромитися мене. І мене дуже здивувало, що ти соромишся себе. Чому? Повір, ти дуже гарна, стильна, цікава юна дівчина. І ніхто нічого про тебе не думає. А навіть якщо й думає, то мені байдуже. Ти частина моєї родини, і я ціную тебе такою, яка ти є. А взагалі, більшість людей зосереджені на своєму житті. Навіть якщо вони щось і обговорюють, то потім одразу забувають. Не знаю, чи втішить тебе це.

Якийсь час ми мовчимо. Я дивлюся в підлогу, обдумуючи все почуте.

- Тобто тебе хвилює, щоб я про тебе добре думала, ну і все таке, - нарешті порушую я тишу.

- Звісно, я ж мачуха, - злегка усміхається Анна. Я не відповідаю на її усмішку, і вона говорить: - Я серйозно. Мені дуже цінно, що ти хочеш проводити зі мною час, і я дуже тішуся, що ми об’єдналися, і більше не ховаємося одна від одної. Знаєш, я не впевнена, але можу спробувати щось змінити. Наприклад, одягатися скромніше, чи не викладати фотографії...

- Ти правда змогла б це зробити заради мене?

- Звісно, як мінімум, спробувати скоротити...

- Не треба, - перебиваю я її. - Ти це ти, якщо ти приймаєш мене такою, яка я є, то я теж приймаю тебе. Врешті решт, це і називається бути родиною, родичами, і тому подібне, - завершую я свій каламбур.