10

Після розмови з матір’ю всі свята я проводжу чи то у збудженні, чи то у смутку. Одна частина мене говорить, що мама має рацію, а повинна негайно це припинити, поки не стало запізно. В цьому немає ніякого сенсу. Анна — мачуха. Всі мачухи однакові. Вони злі, лицемірні, не вміють любити чужих дітей. Вони у програші порівняно з рідними матерями, і тому все хороше роблять не з щирості, а щоб ще більше зруйнувати і так вже розбиту, часто-густо ними самими, родину. При цьому в інших сферах вони можуть бути прекрасними людьми. Як у них це вміщується? А може, казки про злих мачух — це просто вигадки, а реальне життя набагато складніше і різноманітніше? Що, як я не дам Анні шанс стати тією самою нестереотипною мачухою? Не дам шанс самій собі дізнатися, що все не так однозначно у людських стосунках?

А якщо ні? Тоді я програю. І добре, коли мама не знатиме про все, що я накоїла. А інакше нам жити з цим болем. І якщо мені буде боляче від власних дурощів, то їй від того, ким опинилася її донька, яку вона вирощувала, давала їй все, що могла, сиділа біля її ліжка, коли та горіла від температури, не спала ночами. В моїй пам’яті спливають ці картинки, коли моя мама була не бібліотекаркою, що розповідала за обідом, як правильно жити, що слід вчитися і не думати ні про що інше, що плакати через зраду подружки — це скиглити ні про що, що грати в дитячому садочку в поцілунки — це жах, не приведи Господь щось у ще гірше потім зіграємо, що дівчатка, що палять і пробують алкоголь дуже погані, і їх слід обходити десятою дорогою. Так, моя мама була різною матір’ю, навіть якщо мені чогось від неї не вистачало, вона не робила мені зла. А от що мені зробить Анна, це ще питання.

Я розумію, що ось-ось втрачу здоровий глузд від всіх цих думок і вирішую з кимось поговорити. З татом. Хоча б щось прояснити. З Веронікою я не обговорювала мачух і падчерок з тих пір, як попросила її прикрити мене того разу. Вже тоді я зрозуміла, що їй мене не зрозуміти, та і навряд чи вона зрадіє, дізнавшись, що я продовжую використовувати наші з нею прогулянки як брехню для моїх зустрічей з Анною.

Ми з татом вечеряємо в китайському ресторані. Я мовчу, тому що боюся, що виплесну на нього весь потік своїх думок.

- Мілена, у тебе щось сталося? - нарешті питає він, зрозумівши, що зі мною щось не так.

- Ні. Так. Я не знаю, - зізнаюся я.

- Я можу тобі чимось допомогти? Тебе хтось образив? - допитується він.

- Тату, - я підіймаю на нього погляд і глибоко вдихаю. - Ти ж знав Анну задовго до ваших стосунків, чи не так?

- Так, - батько зітхає. - Але між нами нічого не було. Я ніколи не зраджував твоїй мамі.

- Звідки ти її знав?

- Ми разом вчилися у школі. Були трохи закохані один в одного, але, знаєш, то перше кохання, всім страшно зробити перший крок, - тато усміхається, і я розумію, що, може, він і кохав мою маму, але Анну він теж кохає по-справжньому.

- І що було далі?

- Нічого особливого. Закінчили школу, шляхи у всіх розійшлися. Ми трохи листувалися, потім у мене з’явилася родина, вона займалася своєю кар’єрою. Інколи бачилися на зустрічах однокласників чи спільних друзів. Ну а потім я розлучився, і якось ми випадково зустрілися, і усвідомили, що це, напевне, наш новий шанс бути разом.

- Типу це була доля ще в школі, а ви цього не знали?

- Мабуть, але все нам дається в житті для чогось. Я був щасливий і з твоєю мамою, колись. І головне, в мене є донька. Всьому свій час, і тоді просто був не той момент для нас з Анною.

Я раптом починаю думати про Яна. Раптом моє перше кохання — це теж моя доля? Треба щось активно робити, чи, навпаки, якщо доля, то якось само собою складеться, як у тата з Анною?

- А чому ти питаєш? - гукає мене тато. - Мама тобі щось наговорила? Чи Анна?

- Ні. Тату, ну я ж вже не дитина, мені теж хочеться знати такі речі.

- Так, ти маєш рацію. Ти маєш право знати.

- Тату, - я нарешті підхожу до найголовнішого. - Але якщо ти знав Анну багато років, то яка вона насправді?

- Що ти маєш на увазі? - супиться батько. - Вона ж тебе ніколи не ображала. Чи я чогось не знаю?

- Ось, у цьому справа. Вона досить класна, принаймні, мені так здається, звідки тоді всі ці чутки про неї, як про... легковажну, - я не вирішуюсь промовити більш чітке визначення.

- Вона публічна людина, а народ завжди про таких пліткує. В молодості вона дійсно була трохи вітряною, зі своєрідною поведінкою. Але вона інколи не робила нічого страшного чи поганого. Просто Анна така, яка є.

- Але...

- Мілено, люди-пліткарі завжди пам’ятають тільки негативне. Помічають лише негативне. В усьому знаходять, що засудити, навіть коли самі скоюють схожі вчинки. Анна має право жити, як вона хоче, викладати у соцмережі що вона хоче, одягатися, як хоче. Це все оболонка, а я знаю її справжню, ми щасливі, і для мене це найголовніше, - батько говорить чітко, безкомпромісно, і я розумію, що він упевнений у своїй позиції.

А це означає, що або я права, раз відчуваю так, як і він, або ми обидва ідіоти, обдурені Анною. Що ж, принаймні, я не лишуся сама біля розбитого корита.

Батько йде до туалету, а я пишу Анні повідомлення, що хочу піти з нею на танці цього тижня.