8

Наближається Новий рік. Я посилено готуюся до сесії і думаю про те, що моє життя за якихось три місяці сильно змінилося. Тепер, крім зустрічей з батьком, раз на пару тижнів я бачуся з Анною. Мені доводиться викроювати на це час в моєму щільному графіку між роботою та навчанням, але ці зустрічі завжди покращують мій настрій.

Я так і не розібралася в своєму відношенні до мачухи, і в її відношенні до мене, так що роблю так, як звикла завжди: пливу за течією, в надії, що все вирішиться в гіршу або кращу сторону само собою.

Але поради Анни однозначно мені допомагають, адже ми з Яном стали частіше спілкуватися, і навіть один раз обідали разом, щоправда, обговорюючи робочі питання в першу чергу. До того ж, на мене стали частіше звертати увагу в універі. Ну як частіше, кілька разів запросили на тусовки, що вже перемога, адже упродовж попередніх курсів мене ніхто нікуди не звав.

В перший день різдвяних канікул ми з Анною йдемо пити каву в центрі міста. Я не люблю вилазити з нею до центра, тому що, як і в усіх невеликих містах, тут вічно натовп людей, всі зустрічають своїх знайомих, і я боюся, що хтось побачить нас разом. Або впізнає Анну як співачку, танцівницю пол-денсу, повію, і тому подібне, а мені буде ніяково від цієї сцени.

Однак, цього разу я погодилася, тому що постійно втікати від виходів в сонячний час доби в людні місця неможливо. Я, правда, примудрялася втікати від знайомства з Анною три роки, але це інше. Раптом Анна вирішить, що я вампір. Ну або зрозуміє, що я її соромлюся.

- Чим збираєшся займатися на канікулах? - питає мачуха, висипаючи цукор до лате.

- Не знаю ще. Вчитися, читати.

- А веселе святкування Нового року?

- Я святкую з мамою, адже це сімейне свято. Ну і всі мої друзі теж святкують з сім’ями, так що по-іншому ніяк. А з мамою ми святкуємо скромно, - я не згадую, що ми ніяк не святкуємо.

Моя мама, як вже сказано, не фанат свят та веселощів. Тобто, звісно, я зовсім не хочу, щоб було як у інших родинах, де всі напиваються до неадекватного стану, а потім страждають від похмілля вранці. Але хочеться чогось цікавого. З мамою ми просто їмо, а потім вона йде спати, як завжди, о десятій вечора, хоча наступного дня вихідний і вставати рано не треба. А я йду до себе, дивитися фільми та серіали. Коли вони ще жили з татом, було трохи веселіше, тому що тато запалював зі мною феєрверки та відкорковував шампанське.

Але Анні це знати не обов’язково. Щоб вона не думала, що в чомусь краща за маму.

- Ми з Сашком запросимо друзів до нас. Хочеш, теж приходь.

- та ні, не варто. Не хочу залишати маму, їй же буде сумно у свято самій, - їй, звісно, буде сумно від того, що я проводжу час з батьком, Новий рік її не цікавить.

- Ну, як надумаєш, скажеш.

- Гаразд.

Я випадково впускаю шматочок тістечка прямо в горнятко з кавою. Ледве виловлюю його, ми сміємося. Я розповідаю Анні, що страшенно незграбна, і вічно боюся впасти перед Яном. Та й перед іншими людьми.

- Ти просто погано керуєш своїм тілом. Це можна виправити, - каже Анна.

- Навряд, я такою народилася.

- Ти займалася спортом?

- Трохи, волейболом у школі.

- Краще було б піти на танці, або хоча б на йогу. Це дуже допомагає координувати рухи.

- На це мені потрібно знайти час, та й вирішитися.

- Хочеш, можеш ходити зі мною в танцювальну студію.

Я не стримуюсь і роблю гримасу жаху.

- На пол-денс?

- Так. А що тебе так лякає? - з нерозумінням питає мачуха, наче це в порядку речей для всіх, ходити на напіверотичний танець.

- Ну, - я гарячково думаю, як пояснити все це, нікого не образивши. - Просто це занадто відверто. Для мене, - відразу ж додаю.

Анна злегка всміхається, наче все зрозуміла по одній моїй фразі.

- Пол-денс це не стриптиз.

- Я знаю, - гаряче вигукую я. - Просто суспільство його так сприймає...

Насправді я нічого не знаю про цей танець, і, щоб там не казали, зовні він один в один стриптиз.

- Пол-денс це хореографія, акробатика, гімнастика в одному. Він добре розвиває пластику, гнучкість, витривалість, координацію, - Анна наче читає лекцію, а я, як недолугий учень, втупила погляд у горнятко. - Нічого еротичного в рухах там немає. А одяг може бути будь-яким, необов’язково бути напівроздягненою, можеш взяти лосини та майку.

- Вибач, я не це мала на увазі...

- Та все нормально, - Анна сміється, і я заспокоююсь. - Але знаєш, майже про будь-яке заняття у людей якісь стереотипи. Мені якось розповідали, що працівники залізниці всі алкоголіки. Якщо до всього прислухатися, то ніколи не знайдеш ні хобі, ні професію.

- Я подумаю про студію, - обіцяю я.

- Добре, - Анна пише мені повідомлення в месенджері. - Я відправила тобі адресу і посилання на сайт студії, я ходжу щочетверга. Якщо захочеш, пробне заняття безкоштовне.

Ми вже збираємося йти, коли парочка молодих закоханих, що проходить повз, зупиняється, і дівчина каже:

- О, це ж ви та співачка, що виступає в “Віллі” біля річки? Ми з друзями часто туди ходимо.

Анна поводить себе так, наче й абсолютно комфортно, що незнайомі люди спиняють її зі своїми розмовами про ресторани й клуби. Хлопець відверто розглядає її, а дівчині, здається, все одно на це. Мене вони зміряють ковзним поглядом. Мені стає ніяково, і я відходжу в сторону.

Саме це напрягає мене у зустрічах з мачухою. Її популярність в місті. Вже не в перший раз її хтось впізнає, коли ми разом десь гуляємо. І якби ж всі просто думали про неї добре. Але часом люди кидають такі фразочки та натяки, що мені хочеться провалитися крізь землю. А Анна поводить себе так, наче вона не почула.

Але цього разу, напевно, на фоні нашої розмови про танці, я розумію, що соромлюся не тільки мачухи. В першу чергу я соромлюся себе. І від моєї сором’язливості йде засудження Анни. Я весь час думаю, що вона така яскрава, красива і талановита, вигулює свою негарну падчерку, яка ганьбить її своєю зовнішністю та незграбністю. Мані здається, саме так ми і виглядаємо зі сторони. І від цього я нервую. Не хочу, щоб люди, які думають про Анну погано, думали про неї ще гірше через мене. Не хочу, щоб ті, хто думає про неї добре, розчарувалися через мене.