6

Як на зло, в п’ятницю у мами скорочений робочий день, і вона вдома, коли я збираюся на зустріч з Анною. Мені доводиться вигадати, що я йду до торговельного центру з Веронікою, тому що піти просто так я не зможу, вона хвилюватиметься. Дорогою я думаю, що, мабуть, слід було попередити Вероніку про те, що вона фігурує в моїй брехні, раптом мама запитає у неї щось, зустрівши на вулиці, або коли Вероніка прийде в гості.

Від думки про це я зупиняюся посеред вулиці, заважаючи людям пройти до автобусної зупинки. Що ж я роблю? Мало того, що в мене якісь таємні стосунки з Анною, так я ще й брешу про це. Ще пару місяців тому я й помислити не могла, що вляпаюся в таку історію. Але тепер вже пізно, та і я сама не хочу припиняти спілкування з мачухою, хоча розумію, що це неправильно. А з іншого боку, що в цьому страшного? Вона нічого поганого мені не робить. Поки що.

Ми з Анною проводимо в торговельному центрі весь вечір. Вона відразу тягне мене не в дешеві бутики масмаркету, де я звикла одягатися, а в дорожчі магазини.

- У мене може не вистачити грошей. - упираюся я.

- Я доплачу, якщо що, - весело відповідає вона. Якщо тобі так незручно, можеш потім повернути, але краще вважай, що це мій подарунок на всі твої попередні дні народження.

- Тоді вже подарунок на мою наступну днюху, вона явно ближча, ніж попередні.

- Ну вже ні, на твій день народження у лютому я подарую тобі щось інше.

Вона що, вже так далеко розпланувала? Я не впевнена навіть, що наша ідилія триватиме так довго, ще ж три місяці.

Ми завалюємося до бутику, І Анна відразу опиняється в своїй стихії. Вона обводить рукою ряди з одягом:

- Ну, що б ти хотіла?

Я з легкою тривогою дивлюся на стильний, яскравий і дорогий одяг. Я звикла носити класичні невиразні кольори, і я не знаю, як висловити, який стиль хочу підібрати.

- Я хотіла б, мабуть, щось як у тебе, - ніяково кажу я.

- Добре, але краще буду, якщо ти створиш свій образ. Давай спробуємо поєднати щось як у мене і твою індивідуальність, - Анна підморгує мені.

В приміряльні я пробую кілька суконь, джинсів, кофт і светрів. Вони мені всі подобаються, як не дивно, адже одяг ніби-то схожий на той, що носить мачуха, але при цьому і мені підходить.

Я купую кілька з приміряного, тому що відразу так різко я не готова повністю міняти свій непримітний гардероб. І раптом хтось вирішить, що я схожа на Анну.

- Гроші ще залишилися? - я киваю. - Клас, тоді йдемо за косметикою.

Я покірно слідую за Анною, дорогою завіряючи її, що мені не потрібна косметика, я за природну красу, а моя зовнішність сама звичайна, нащо мені витрачати гроші на те, що просто створить ілюзію, що я чарівна.

- Ти дуже гарна, - говорить Анна в магазині, коли ми вимастили всю тильну сторону долонь різними відтінками помад і тіней для очей. - Просто будь впевнена в собі, і всі вважатимуть тебе неймовірною.

- Для цього треба наносити косметику?

- Ні, косметика і одяг це просто помічники. Головне те, що ти думаєш всередині себе. Кажи собі, що ти гарна, цікава і розумна, повторюй це щодня, не звертаючи уваги на всіляких дурнів навколо.

- А якщо це не так, і я дурепа?

Анна дивиться на мене, і раптом в цьому погляді я ловлю якусь ніжність, наче вона бачить у мені себе молоду.

- Це не так. Я кажу тобі це. Якщо не віриш собі, значить, повір мені. Навіщо мені тобі брехати?

Це явно риторичне питання, і хоча я все одно підозрюю Анну в чомусь, мені приємно, що вона може так про мене думати. Мама рідко робить мені компліменти. Вона каже, що я і сама маю знати, що вона мене любить, а дітей не можна перехвалювати. А тато, ну, він чоловік. Скупа похвала за діло. Я знаю, що мої батьки думають про мене добре, але часом хочеться чути ось такі от слова.

Просто Анна інша, тому мені так легко й говорить всілякі компліменти. Вона себе любить, знає, що вона гарна, розумна, навіть якщо це не так для якихось інших людей, вона знає собі ціну. А моя мама себе не любить. Вона постійно розповідає, як погладшала, або що після п’ятдесяти п’яти років почнеться захід і зовнішність посиплеться. Вона сіпається від будь-якого натяку, що могла зробити щось не так. Мама каже, що ніхто не зобов’язаний тебе любити, що слід поводити себе пристойно, говорити тихо, бути з усіма ввічливою. І я, дивлячись на неї, вважаю, що я сама звичайна, нічим не цікава, хоча часом мені хочеться чогось більшого, наприклад, співати у весь голос на святі, або зізнаватися у коханні, без страху дивитися людям у очі і плювати на їх думку. Але це тільки мої фантазії.

Анна врешті вмовляє мене купити трохи косметики. Я думаю, що в цьому немає нічого страшного, навіть моя мама фарбує вії та губи. Якщо я почну фарбуватися фіолетовими тінями та червоною помадою, це не зробить мене схожою на мачуху.

В якийсь момент я ловлю себе на думці, що ми з Анною гасаємо торговельним центром, сміємося, розмахуємо пакетами з покупками, вона бере мене під руку, поправляє моє волосся, і я почуваю себе легко та розслаблено. Можна уявити, що ми дві подруги, попри різницю у віці. Або мама з дочкою. Я хитаю головою. Ні, краще подруги. Так, вона моя нова подруга. Треба запевнити свою свідомість в цьому, тому що прийняти факт, що я відчуваю себе поряд зі своєю мачухою, як з родиною, занадто страшно та складно.

Ми сидимо в невеликому затишному кафе, п’ємо каву з тістечками.

- Тобі сподобалось? - питає Анна.

- Так, велике дякую.

- На здоров’я.

Раз вже ми типу зблизилися, я вирішую задати питання, яке давно хотіла. Тобто, у мене чимало питань до Анни, але поки прийнятно спитати тільки це.

- Ти так круто співаєш, але чому лише в ресторані? Чому ти не намагаєшся кудись пробитися? - вже спитавши, я думаю, що, може, в Анни якась травма чи неприємна історія, пов’язана з її кар’єрою співачки, і мені не варто було це чіпати, але слово не горобець.

Анна усміхається, обдумуючи відповідь.