4

За кілька днів я зустрічаюся з Веронікою після лекцій, і ненав’язливо заводжу тему того, що ми з нею рідко кудись вибираємося.

- Ми бачимося щодня в універі, - розсіяно відповідає вона.

Це правда. Ми разом вчилися у школі, а потім вступили до одного вишу, тільки я на філологію, а вона на видавничу справу. Але нам все одно вдається зустрічатися в коридорах і їдальні.

- Так, але в нашому віці потрібно багато тусуватися, веселитися. А ми тільки ходимо гуляти і один до одного в гості.

Вероніка з жахом дивиться на мене.

- Ти хочеш піти до нічного клубу, чи що?

- Ні, тобто так, це трохи клуб, але не на всю ніч, лише на вечір, повечеряти, послухати музику, потанцювати, - я смикаюсь взад-вперед, намагаючись зобразити танець.

- Слухай, я знаю тебе багато років. Ти сама не віриш у що говориш.

- Ні, я справді туди хочу, - вилітає в мене.

- Куди?

- До ресторану, клубу.

- Але ж ти туди хочеш явно не для тусовки, чи не так? - Вероніка дивиться на мене майже так само, як Анна, коли я вигадувала відмазки, чому опинилася поряд з її роботою.

- Блін, - я відвертаюся, - Не кажи тільки нікому.

- Ну, що?

- Пам’ятаєш, моя мачуха співає у клубі? Я хочу туди сходити, подивитися на неї.

- Навіщо? Вона ж тобі начебто не подобалася?

- Вона мене запросила, сказала, мовляв, сплатить вечерю, якщо мені цікаво, - я розповідаю подрузі, як ми почали спілкуватися з Анною на дні народження, а потім у машині.

Вероніка потискає плечима.

- Ну так спілкуйся з нею, йди до ресторану, я тобі нащо для цього? Це ж твоя родина, я там явно буду зайвою.

- Вона мені не родина, - різко відповідаю я.

- Добре, я можу, звісно, сходити з тобою, але ти гарненько подумай, це між вами, краще тобі самій з нею взаємодіяти, без третіх осіб.

Я зітхаю. Вероніка має рацію. Я насправді не хочу її туди тягнути. Але я й не хочу, щоб Анна думала, що я волію спілкуватися з нею, і, не дай Боже, проводити час. Звідки я знаю, що в неї в голові, і чи не зробить вона мені щось. Не дарма ж мама казала, що від такої жінки, як Анна, слід триматися подалі. До того ж я не хочу, щоб вона знайомила мене зі своїми богемними друзями і колегами, не хочу, щоб нас бачили разом, мені незручно від неї і її образу.

Вдома я рахую її зміни. Начебто вона працює завтра, якщо я правильно зрозуміла, і якщо у неї не вільний графік. А от я завтра якраз не працюю. Ідеальний збіг.

Я беру телефон, щоб набрати Анну, але потім відкладаю. В голову мені приходить новий план. Я зайду до ресторану і подивлюся здалеку. Вхід туди вільний для всіх, огляну все, може, там є столики в якомусь кутку, де мене не буде видно. Візьму келих вина і посиджу трохи. Анна буде зайнята своєю улюбленою справою і, напевно, нікого й нічого не помічатиме навколо себе. Я ніколи не виступала на сцені, але однокурсники, які грають у студентському театрі, розповідали мені, що зі сцени всі глядачі їм розмиті, вони схвильовані своєю роллю, а не розгляданням облич. До того ж зала там має бути затемненою. Так, саме так я і вчиню.

Наступного вечора я надягаю більш-менш ошатний одяг і роблю легкий макіяж. Не знаю, навіщо, адже, якщо все вдасться, то я ні з ким там не заговорю. Щоб не виглядати білою вороною, мабуть.

Коли я виходжу до передпокою, мама помічає мій вигляд.

- Куди це ти така гарна?

- Йду на день народження однокурсниці, - я вигадала це заздалегідь.

- Ти ж наче крім Вероніки ні з ким не дружиш, - якось підозріло питає мама.

- Так, але ж я все одно спілкуюся з колежанками з групи, по навчанню і просто, хоч і не близько. Вона мене покликала, я не стала відмовлятися.

- Ну гаразд, повеселися там, - киваючи головою, усміхається мама.

Я кажу їй, що повернуся не надто пізно, і вислизаю за двері.

Як не дивно, але поки мій план вдається. Принаймні, так мені здається спочатку. Я з великими зусиллями випрямляю спину, заходжу до ресторану з упевненим обличчям, відразу ж сідаю в самому дні залу, і замовляю келих вина, одночасно розігруючи спектакль з дзвінком в нікуди, і говорячи в порожнечу у слухавці, начебто я збираюся вбити час до зустрічі з моїм бойфрендом тут. Не знаю, нащо я все це зробила. По ідеї, всім байдуже на мене, але мені незатишно і здається, ніби погляди людей в залі прикуті до мене і моєї неуписуваності до атмосфери цього місця. Я ніколи не була в таких закладах.

Анни ніде не видно, а на сцені співає якась інша жінка. Я згадую, що вона була серед тих, з ким мачуха виходила з ресторану, коли я начебто випадково її зустріла.

Я п’ю вино як багата світська левиця, по ковточку, вишукано. Принаймні, я сподіваюсь, що так виглядаю. Мені потрібно якось розтягнути цей келих до виступу Анни, тому що розщедрюватися на нове замовлення я не збираюся.

Незнайомка забирається зі сцени, і тут нарешті виходить Анна. Я дивлюся на неї майже із захватом. Вона в довгій вечірній сукні, з ще більш яскравим макіяжем, але зовсім не виглядає як повія, і нічого такого не робить.

Анна починає співати, і у мене перехоплює дихання. У неї неймовірний голос. Не знаю, чому вона співає тільки у ресторані, а десь в більш крутому місці.

Анна виконує кілька пісень. Мені здається, що вона мене не помітила, адже під час виступу жодного разу не затримала погляд в моєму боці. Але, після того, як вона закінчує і оплески в залі стихають, Анна спускається зі сцени і йде краєм зали. Періодично вона зупиняється поговорити з деякими, вочевидь, постійними, відвідувачами. Я розумію, що вона йде до мене. Навіть якщо до цього моменту вона не бачила мене в залі, то зараз точно впізнає.

Анна підходить до мене. Я прикушую губу і злегка опускаю очі.

- Мілена, привіт!

Вона широко всміхається, але в її усмішці немає насмішки чи докору, вона явно рада мене бачити без жодної задньої думки.

- Привіт, - витискаю я. Треба якось пояснити мою появу тут, щоб Анна не сприйняла її на свою користь. Я знову вигадую дурню на ходу. - Я пішла гуляти з подругою, але у неї живіт заболів, і вона повернулася, а мені хотілося випити десь, день був важким, - ще не договоривши, я розумію, як тупо звучу. Можна подумати, наче я алкоголічка. Але скоріше будь-яка людина, яка знає мене хоч трохи, зрозуміє, що я брешу, адже розслаблятися по вечорах вином де-небудь точно не в моєму стилі.