Мати Алкарі

Алкарі була звичайною лисицею. Щодня, покидаючи затишну нору, вона прямувала до узлісся. Назирці за нею ходив малий виводок лисенят, чиї вушка ледь визирали з трави. В сонячні дні вони спали разом на квітучій галявині або полювали на дрібну здобич та просто насолоджувалися життям у своєму затишному Едемі.

Але одного дня прийшли люди, і ліс перестав бути безпечним для них. Алкарі з лисенятами довелося якнайшвидше тікати та шукати собі новий притулок. Здолавши довгий шлях, вони опинилися глибоко в горах, де панувала холоднеча. Так високо, щоб люди ніколи не змогли їх відшукати. Адже Едем там, де ті, кого любиш, правда?

У дні найлютіших буревіїв, які пробирали до кісток, Алкарі з виводком сховалася в глибокій печері. В темряві, згорнувшись у грудочку, вони разом заснули у теплі. Мати й не помітила, як швидко поринула в глибокий сон. Перед нею розстелявся високий ліс, а поміж гілок та сплетень коріння бавився її виводок. Лапи занурювалися в м’яку траву, а сонячні промені пестили її хутро. Вона ніжилася у спогадах про забутий спокій.

Зі сну її вирвав протяжний писк десь із темних глибин печери. Вона підхопилася на лапи. З тунелів тьмяно мерехтіло світло, а на їхніх стінах жваво витанцьовували химерні тіні. Алкарі панічно озиралася, але лисенят поруч не було. Страх і лють штовхали вперед, змушуючи її зовсім забути про обережність.

Мов блискавка, вона вистрибнула зі звивистого тунелю у більшу печеру, яку в центрі освітлювало багаття та безліч свічок навколо. Перед очима знову постав її кошмар — люди. 

Але цього разу ці монстри билися один з одним. Одні були стрункими, високими та вдягнені в габіти. Натомість їхні супротивники були загорнуті у подерте шмаття, мали сіру шкіру і порожні, безжиттєві погляди. Битва між ними була в самому розпалі, тож лисиця продовжувала залишатися непоміченою. Поглядом вона вишукувала своїх дітей. Переплетення запахів поту, гною й крові заважало їй як слід зорієнтуватися. Її погляд стрибав від стін до саморобних наметів, від вогнища до свічок. І нарешті зачепився за малі руді шубки, що ховалися під стільцем і тремтіли від страху. Під час бійки їхній імпровізований сховок схопили, щоб використати як зброю. Лисенята миттю відступили під стіл, тікаючи від епіцентру битви і водночас від лисиці.

Алкарі почала просуватися до виводку. Рухалася вона звивисто, пробігаючи поміж ніг людей. Робила вона це непомітно: швидко долала короткі проміжки, озиралася та пірнала далі, все наближаючись до лисенят. До мети залишилося зовсім трохи. Вона пробігла через подертий намет і зупинилася. Дорогу їй загороджували двоє людей, що боролися один з одним. Окультист був одягнений у чорний габіт. Він із шаленою люттю притискав палицею іншого чоловіка до столу, від чого той почав скрипіти та прогинатися під тиском сутички. Лисенята заціпеніли від страху. Лисиця вистрибнула на спину окультистові та щосили вчепилася зубами за його шию. Полилися водоспади огидної сукровиці впереміш із кров’ю. Різким помахом руки він відкинув її від себе та захитався. Суперник, якого він намагався задушити, відразу скористався перевагою та з усієї сили відкинув некроманта від себе. Від такого поштовху той із тріском вдарився об стіну печери, притис руку до глибокої рани на шиї, повільно сповз та більше не рухався. Алкарі швидко підбігла до виводку і прийняла захисну стійку, чекаючи, коли все закінчиться. Сутичка знов перекривала їм шлях до відступу.

Минуло чимало часу, допоки битва не скінчилася на користь жерців у габітах. Але лисиця ні на мить не переставала вишкірювати зуби й видавати загрозливе шипіння та гарчання. Під стіл заглянув один із ченців, той, якого врятувала лисиця. Його мова була їй незрозуміла. Чернець повільно простяг під стіл невеликий згорток та розгорнув його: усередині знаходилося кілька шматочків в’яленого м’яса. Голод знов почав нагадувати про себе. Чернець випрямився та звернувся до втомлених від бійки побратимів, які стояли позаду та спостерігали. Вислухавши його, вони розвернулися і пішли геть із печери. Залишився лише власник згортку. Він сів на триногий стілець та став чекати, поки лисиця зробить свій вибір.

Вона повільно вирішила підійти та спробувати їжу, опустивши хвіст додолу, але не перестаючи спостерігати за людиною. Понюхавши та лизнувши їжу, вона швидким рухом взяла шматок м'яса в зуби і понесла дітям. Лисенята із жадібністю та завзяттям накинулися на їжу, яку принесла їм мати. Але Алкарі не переставала слідкувати, чекаючи від ченця небезпечних рухів. Нарешті згорток трохи спорожнів, і в наступний момент людина потягла руку за спину. Ось він — момент, якого вона підстерігала! Лисиця знову прийняла захисну стійку. Але чернець дістав із сумки лише малий шматок м’яса та простяг до лисиці, звернувши увагу на те, що вона так і не поїла. Цього разу вона швидше наважилася підійти. Наблизившись досить близько, вона вхопила шматок. Він був куди черствіший, ніж їжа, запропонована зі згортку, але смак свій все одно зберіг. На ці декілька секунд лисиця знову втратила свою пильність. Інша рука людини повільно наблизилася до її голови та почала пестити Алкарі по м’якому хутру. Вона не одразу, але спробувала вкусити жерця за долоню. Показавши всім своїм виглядом, що їжа нічого не змінить. Той одразу все зрозумів та відвів руку. Вона підняла вуха та спостерігала. Це був літній чоловік. Його хутро на обличчі сивіло, наче сніг. Він пестив її, аж доки її хвоста не торкнулися лисенята, які з цікавістю та обережністю підходили до неї. Каптурник встав і пройшов до виходу з печери. Він знову почав вимовляти дивні звуки і махав рукою, кличучи її до себе. Оглядаючись, вона розуміла — ця печера наповнилася смертю. Маленькі лисенята легко штовхали її своїми носами. Сьогодні вони не помруть з голоду, але що буде завтра? Не було іншого виходу, як довіритися. Можливо, там, куди прямує чернець, є ще їжа, а потім, як стемніє, вона з дітьми непомітно покине його.