Глава 40. Пазл склався

Ніка подзвонила мені рівно через тиждень після наших посиденьок.

- Алло, Лія. Ти сидиш? Якщо ні - сядь. - Подружка була схвильованою і дихала так наче пробігла кружків так з десять на нашому стадіоні. 

- Сиджу. Що сталося? 

- Я все вияснила, точніше, Вова. Андрій був винен не тільки цьому Антону, він поназаймав купу кредитів у цих довбаних конторках і тепер, коли почала капати пеня, він продає все з дому, аби тільки колектори не зробили те, що обіцяли. 

- Господи. - Я поставила телефон на гучномовець і, обійнявши плечі руками, закинула голову назад. - Почекай, поназаймав грошей… але  на що? Він ж тільки один раз дав мамі кошти і все, а інше для чого? Він не купував нічого для малювання, продукти додому ніякі ніколи не приносив… Щось я нічого не розумію… 

- Якщо вірити інформації, яку відкопали хлопці Володі, то…

- Ну, кажи! - Я вже не могла всидіти на місці. 

- У  нього є дитина, Лія.

Вероніка просто вибила ґрунт у мене з-під ніг. На момент мене хитнуло, але я вчасно приземлилася на стільця. Дитина!? Що?! Тобто, як це???

- Лія, ти тут? Лія! 

- Тут. - Я відповіла безбарвним голосом. - А скільки дитині? Я знаю цю дівчину, ну мати? 

- Дитині нещодавно виповнився рік. Ця дівчина з сусіднього міста. Переїхала з дитиною сюди десь півроку назад. 

- Чому ж він мовчав? 

- Він не визнає дитини чи щось типу того. Ця дівчина виявилася розумію, зробила ДНК і тест підтвердив батьківство. За своє мовчання вона попросила солідну суму - от звідки ці всі борги. 

- Ну й дурень! Господи!!! 

- Ти тільки не переживай, будь ласка. До того ж, через пару тижнів побачиш вже маму. Думала як пояснити їй, куди зникли всі речі?

Чомусь одразу я подумала «А чому я маю приховувати правду? Чому я маю вигороджувати його? Нащо? Щоб знову бути винною великомученицею?»

- Я скажу їй правду. Мені остогидли його ігри.

На тому кінці проводу було підтримуюче мовчання.

- Діма питав як твої справи. Він дізнався, що Володя збирав інфу на Андрія. Був дуже злий.

Від згадки про Дмитра, серце зрадницьки затьохкало. Тихо. Я не маю думати про нього.

- Дякую вам велике, Ніка. Тепер все склалося докупи. Як приїде мама, хай сама вирішує, що робити зі своїм сином, я втомилася вже. 

- Добре, люба. Піду я, у мене за десять хвилин пацієнт. Ввечері напишу. 

- Бувай.

Після розмови з Нікою я була сама не своя. У Андрія є дитина, окей. Але чого він її не визнає? Ця сума певно з н-кількістю нулів, адже якщо так - він мав би платити аліменти… Голова просто розколювалася, я провалилася у міцну дрімоту.

Розбудив мене дзвінок у двері та наполегливий стукіт. Це хто ще там? Не подивившись у вічко, я відчинила двері. На порозі стояв Дмитро. Його сірі очі були наповненні люттю і хіба що тільки не метали блискавками.

- Добрий вечір. Щось сталося? - Я відійшла у бік, звільняючи проход, та сонно потерла очі. 

- Ніка була сьогодні у тебе? 

- Ні. Але ми говорили по телефону. - Тепер зрозуміло чого він такий збуджений. 

- Вона тобі все розказала про Андрія? 

- Про його дитину? - Так. 

- І все? - Діма з-під лоба кинув на мене обережний погляд. 

- А що є ще щось? - Я підійшла до нього ближче. 

- Твій брат зник. Останній раз його бачили на вокзалі. Він сів на потяг до Одеси, куди далі - мої люди його вже не вели. 

- Отже, втік…

Не знаю чому, але після цієї новини я відчула наче у мене величезна каменюка впала з плечей. Чомусь я була впевнена, що брата я тепер ще ой як довго не побачу… і була цьому рада. Легка іронічна посмішка торкнулася мого обличчя. Я підняла погляд на Дмитра. Переді мною стояв високий чоловік. З чітко окресленими контурами обличчя. Біла сорочка, рукава якої були закатані до ліктя, гарно обтискала його груди. Сьогодні він був у джинсах, так не звично, але йому пасувала така буденність.

- Будеш чай? Я пекла торт.

Здається, він здивувався моїй пропозиції не менше ніж я сама. Але більше слів й не треба було. Ми мовчки пройшли на кухню, Дмитро вирішив взяти на себе приготування чаю, а я дістала тортик та зайнялася його нарізкою.