Глава 36. Друзі минулого

Колись ми з Гвоздєвим були не розлий вода. Нас всі нарікали братами. Від початку першого курсу на екомічному до роботи у компанії мого батька. Потім Антон почав бавитися наркотиками, потім азартні ігри й так все ставало дедалі печальніше, допоки я не прийняв рішення вивести його з бізнесу.

У нас на руках були всі його дані, навіть години його відвідування грального закладу. Я мав якнайшвидше забрати від нього Лію. Я страшенно сумував за нею.

Андрія та Іллю ми відпустили додому. Думаю, що Лія сама покарає їх своєю байдужістю до їх існування.

Сьогодні ввечері мало вирішитися все. Ніка дуже просилася поїхати з нами, але перш ніж я зміг заперечити, це вже зробив Володимир, у неприродній для нього, турботливо ніжній манері.

Вечірне місто залишилося позаду, ми виїхали на путівець, аби скоротити дорогу та мати змогу під’їхати до дому Антона ззаду. Так, ми розуміли, що камери можуть бути всюди, але надія вмирає останньою.

- Дімо, тільки не гарячкуй, Лія у безпеці, він їй нічого не зробить. Залякувати може, але перейти до дій - навряд. 

- Я зрозумів. Ти це кажеш вже який раз… 

- Я знаю тебе, того і повторюю. - Володя із сумом подивився на мене. - Нам час йти.

Як і було домовлено - я пішов у лоб - через головний вхід, ми були впевнені, мене чекали, так і було: два здоровані мовчки відкрили переді мною вхідні двері та пропустили у просторий двір-сад. На ґанку стояв Антон. Сам. Я швидко пробіг очима по всьому периметру - я не бачу Лії, це мене дещо знервувало.

- Двох твоїх хлопців засікли на задньому дворі. Такі собі кадри береш у службу безпеки. 

- Шкода. На вигляд здавалися професіоналами. Ну що ж, хай так - я тут. Де Лія?

Антон подивився у бік і кивнув комусь. За декілька хвилин на ґанку з’явилася Лія. Вона дивилася на мене великими очима, повними страху та благання дістати її з цієї пастки.

- Ліє, ти ціла? 

- Так.

Антон одразу ж перехопив її з рук верзили. Він став позаду неї так, що Лія закривала його всім своїм тілом, прикрився нею, чорт, його права рука різко і міцно обхопила її за плече та лягла на шиї. Я мимоволі рушив з місця.

- А-а-а, Дім, хіба ми так домовлялися?  - Він повільно дістав пістолета і приставив його під ребро Лії. Я побачив як по її щоці скотилася сльоза. 

- Що ти хочеш? Гроші? 

- Я хочу назад своє життя, те своє довбане життя, яке у мене могло бути, якби ти не викинув мене як вшивого собаку! 

- Ти прекрасно розумієш, чого я це зробив! Якби я не перекрив доступ до грошей, ти точно десь хопив би передоз… 

- Турботливий ти наш! А чого ж не згадаєш, з якою перемогою ти вийшов із залу суду, де перевагу над будівництвом дали тобі, а не моїй бригаді…

- Я й гадки не мав, що за ними стоїш ти. Та і погодься, твоїх гральних закладів по місту як лайна, на кожному кроці вистачає.

З кожною фразою, з кожним викидом жгучого яду, пістолет все дужче впивався під ліве ребро Лії. Я знав, що десь є Володимир, я був впевнений у ньому, він вже тримає Антона на мушці.

- Припини це. Ти схожий на ображену плаксиву дівчинку. 

- Я? Ха! Побачимо на кого будеш схожий ти, коли я заберу в тебе твою іграшку. - Він трусонув тілом Лії як ляльковим. -  Ксюшу ти не зміг зберегти, ти і її забрав у мене, я маю повне право зробити те саме. 

- Пусти її. 

- Світ не належить тільки тобі, Дімо. - Він нахабно зарився в її волосся й, вкусивши за шию, почав підіймати догори - вухо, щока… 

- Припини!!!

Антон лише оскалився на мене. Він виглядав божевільним. Лія завмерла у страху, сльози без перестану текли по щоках, вона не ворушилася.

- А зараз ти повільно відпускаєш дівчину. Наказуєш відступити своїм мордоворотам й даєш нам піти. Всі живі й задоволені. - Володимир майстерно підкрався ззаду Антона й приставив йому пістолет до потилиці.

Неповороткі амбали Антона навіть і зрозуміти нічого не встигли, як і коли Володимир зміг таке провернути. Ситуація накалювалася. Всі одразу ж оголили зброю.

- Який сміливий, ви впевнені, що тепер вийдете звідси?

Я не знаю, що відбулося у наступні секунди, але на територію будинку увірвалися наші хлопці служби охорони, швиденько поклавши усіх лицем до низу, та обступивши у коло Антона з Лією.

- Що ж…думаю всім нам тепер відомий кінець. - Антон відкинув убік від себе Лію, а сам приставив собі пістолета до скроні, постріл, але швидка реакція Володі не дала йому так легко обірвати своє життя - на даху ґанку виднілася діра.

Я швидко побіг до Лії. Вона злякано кинулася в мої обійми, її всю трусило - як тільки я обійняв її, схлипування вже не було спинити.

- Дімо, їдьте, ми розберемося.

Піднявши Лію на руки, я вийшов з-за ворота, що було далі я не хотів поки знати, я тримав у руках своє майбутнє, цього мені було достатньо.