Глава 34. Заєць втрапив у пастку

Стрілки годинника зрадницьки бігли вперед, була вже дванадцята, а ми чогось ще досі сиділи у мене в офісі, служба охорони все ще щось мудрувала з планом визволення Лії. Їх місце знаходження було у нас на руках - і все це завдяки Ніці та її вчорашньому дзвінку цьому паршивому Іллі. Не знаю навіть чому, але спочатку я ставився до нього з повагою, бо вважав, що Лія навряд почала зустрічатися із тим, у кого моральні принципи нижче плінтуса.

- Діма, поїхали. - Начальник служби, Володимир, зайшов до мого кабінету, де у мовчанці сиділи ми з Нікою та, п’ючи каву, дивилися на проспект з вікна десятого поверху.

Дівчина здригнулася від сувогоро голосу Володі й одразу чомусь розчервонілася та опустила очі. Він ж у свою чергу ледь помітно посміхнувся самими кутиками губ. Це було не схоже на нього. Цей момент дозволив мені трошки скинути напругу та подумати про те, що іноді Лія так само реагує на мене.

Ми виїхали за місто. Володя був за кермом, я сидів на передньому пасажирському, а Ніка й ще два хлопці охороні ззаду. Я їхав та виглядав ту кляту заправку, аж ось вона, але ніякої машини не було, як раптом Ніка закричить.

- Стійте, ось, це машина Іллі!

Здається, хлопцям двічі повторювати не доводиться, Володя різко вирулив на бік та заїхав на парковку заправки. Мені й Ніці наказали сидіти в машині, чекати. Ілля і Андрій нас знають, якщо вони реально тут, це може їх злякати.

Час почав тягнутися, я все визирав і намагався побачити хоч щось крізь тоноване вікно. Ніка сиділа як мишка.

Раптом з дверей магазину заправки вилетів Андрій, у прямому сенсі цього слова, й влип у двері машини. З’явився Володимир, вид його обличчя був грізним та не обіцяв нічого доброго. За ним спокійно вийшов Ілля у супроводі двох помічників, що тримали його за плечі. Тут вже не витримав я й вийшов з машини. Побачивши мене, Андрій різко напрягся, його погляд почав бігати між, навислого над ним, Вовою та мною.

- Ти? Як…?

Я не витримав та зацідив йому. Він зі стоном відхаркнув кров та вже із зухвалістю подивився на мене. Його дружок мовчки стояв. Про нього я геть і думати забув.

- Дім, тихо. Я думаю цього достатньо. Де дівчина?

Він мовчав.

- Де вона? - Здається я озвірів. Я підняв його на барки та добряче трухнув. 

- Її забрали. - Тут голос подав Ілля. - Ми мали передати її якомусь мужику. 

- Якому? Ну?! - Я все ще трусив Андрієм як грушею. 

- Антону. Хазяїну гральних автоматів. Я був винен гроші. - Він знову сплюнув кров. - Він дізнався, що ти обхажуєш мою сестрицю й сказав, якщо ми її типу викрадемо й запросимо викуп, мій борг буде анульовано… 

- Ну ти й… - Я замахнувся знову, але рука Володі перехопила мою. 

- Досить з нього. Хлопці, - він звернувся до своїх помічників, - в машину їх на запис показів, потім поїдемо на офіс.

Андрія та Іллю заштовхали у мінівен. Антон, Антон… чому це ім’я крутилося у мене в пам’яті. Антон Гвоздєв. Я побіг до машини.

- Гвоздєв - так його прізвище? 

- Начебто так. 

- Чорт.

Пазл склався.