Глава 30. Я люблю тебе, мамо

Ми були готові до поїздки. Квитки на руках. Документи перевірені по сотому колому. Ольга пішла купити води перед вильотом. Бригада швидкої допомоги стояла за декілька метрів від нас, розуміючи, що перед вильотом ми захочемо побути самі.

- Мамо, дзвонити будете мені щовечора, Ольга буде постійно з тобою і… 

- Доню, - мати перебила мене, та ніжко погладила по щоці, - приляж, - вона по хлопала по своїх колінах. - Якщо я не вийду з-під наркозу, підеш на пошту та забереш посилку на своє ім’я, вона у камері схову, поштарка знає. Там заповіт та всі документи та цінні для мене речі. Я лиш попрошу тебе одне, не сварися з братом, ви ж одна кров…

- Матусю, ти нащо таке кажеш! 

- Я просто хочу, щоб у тебе все було добре, і, - вона подивилася на живіт, та обережно, чого не робила ніколи до цього, погладила його, - і щоб у цього маленького дива було теж все добре.

Сльози зрадницьки потекли по моїх щоках, я зірвалася та міцно обійняла маму, зарившись в пасмах її сивого волосся.

- Я люблю тебе, мамо.

Вийшовши з аеропорту, на мене чекав Павло. Сьогодні він був у доброго гуморі, чи це спеціально аби підбадьорити мене після розлуки з мамою. Відвізши мене додому, він передав пакунок: «це від Дмитра Вікторовича».

Зайшовши до своєї кімнати, я обережно розкрила його і побачила ключі та якісь документи з запискою:

«Ключі від нової квартири, сподіваюся тобі й малечі там буде комфортно. Документи - офіційне підтвердження оренди квартири. Ввечері заїду за тобою, допоможу перевезти речі.»

Андрій був на балконі та нервово курив, стискаючи мобільний в руках.

- Привіт. Можеш закривати балкон, коли палиш, мені недобре від запаху диму?

- Недобре тобі, може просто не виходь тоді, коли я палю? 

- Чого ти такий? Що я тобі зробила? 

- Нічого. - Він кинув недопалок у попільничку. - Проїхали. Ти що робиш? 

- Збираю речі. 

- Тобто? - Андрій дійсно здивувався. 

- За умовами контракту з початку другого триместру я маю жити на окремій квартирі, так захотіла, ммм…, майбутня бабуся. 

- Ну нічого собі, то це хата моя виходить, аж до кінця поки не розродишся. 

- …поки мати не повернеться. Але не думай, що за цілий місяць я тут не з’явлюся. Ти куди? 

- По справах. 

- Ввечері я маю їхати.

Я вигукнула це вже коли вхідні двері з брязкотом зачинилися за братом, але була більше ніж впевнена - він все прекрасно почув.

Зібравши усе необхідне, я здивувалася наскільки мало речей я маю. Дмитро написав смс, що затримується на роботі, однак, щоб о 20:00 я була готовою. Я вирішила провести час із користю і, зарившись на кухні під якусь турецьку мелодраму, почала готувати. Близько 18:00 повернувся Андрій.

- Ти ще вдома? 

- Так. 

- Коли їдеш? 

- О восьмій за мною мають приїхати. 

- Якщо хочеш, можемо з Іллею відвести тебе, допоможемо з речами? 

- Серйозно? 

- Серйозно, що вже і це не так щось? - Андрій знову почав гарячкувати на рівному місці, тому я хотіла показати йому, що незважаючи ні на що, ціную його допомогу. 

- Не гарячкуй, добре, зараз напишу Дмитру, що ви мене відвезете. 

- Твої речі у кімнаті? Я поки знесу вниз. 

- Добре.

Я швиденько зняла фартуха та на ходу доїдала щойно приготований кекс. Схопивши телефон, вже у ліфті написала Дмитру смс, щоб їхав одразу на зйомну квартиру.

Ілля порпався у багажнику машини, розставляючи мої дві сумки. Я не знала як з ним заговорити, відчувалась якась невидима стіна між нами, напруження відштовхувало нас одне від одного.

- Привіт. Як справи? 

- Привіт. - Ілля стрепенувся, почувши мій голос. - Добре, а в тебе? Виглядаєш якось інакше. - Чомусь він кинув питливий погляд на брата. 

- Все добре. 

- Сідайте вже, потім наговоритесь. Час їхати.

Ми сіли в машину, Ілля нервово озирнувся навколо та виїхав на дорогу. Я копирсалася у папірцях, що дав мені Дмитро, аби знайти адресу нового житла.

- Що ти там шукаєш? 

- Адресу, але поки Ілля їде правильно, я пам’ятаю тільки вулицю, а от номер…

- Не треба тобі та адреса. - Ілля видернув у мене з рук сумку. 

- Єй, ти що робиш? 

- Цить! 

- Ілля, що відбувається?

Мовчанка. Хлопці навіть не подивилися на мене, всередині мене почала закрадатися тривога. Андрій вимкнув мого телефона, та відкривши вікно, викинув його.

- З дуба впав?! Що тут коїться?! Вам що зробилося?

Я починала задихатися від хвилювання. Головою розуміла, що не маю права давати емоціям заволодіти мною, що я маю відповідальність перед маленьким комочком, але те, що відбувалося і те, що виною цьому є не хтось, а саме ці дві рідні для мене людини, вводила мене в панічний стан.

Ми виїхали за місто, якась незрозуміла глиняна дорога, через яку, час від часу, машину кидало то в один, то в інший бік. Я машинально прикривала живота.

Було вже темно, коли ми дісталися якогось закинутого будинку. Він вселяв страх - без вікон, навколо гори землі від розритих ям, полієтилен шуршав від вітру.

- Йди всередину, швидко. - З оцепеніння мене вирвав різкий голос брата. 

- Я не піду. Відвезти мене назад, якщо не хочеш проблем. 

- Проблем? Ха! Думаєш твій замовник щось зробить мені? Та він побоїться сунути свою намилену до блиску дупу сюди. Так що закрий рота і швидко всередину. 

- Повір за своєю дитиною він не те, що сюди сунеться, він і тебе з-під землі потім за це дістане. Ти жахлива людина! Я не вірю, що ти мій брат, ти… ти прогнилий…ти…

Я не змогла договорити. Важка рука брата оглушила моє вухо, я втратила рівновагу і впала, вдарившись об щось тверде. В очах настала темінь. Я провалилася в небуття.