Глава 26. Запрошення на майбутнє?

Це були неймовірні 45 хвилин, я побачила цей маленький комочок і сльози самі підступили до очей, а ком з болю підкотив до горло так, що важко було щось сказати. Тому я лише посміхнулася Дмитру і швидко відвела погляд, знову дивитися на це маленьке диво.

Я хотіла запам’ятати його, запам’ятати ці відчуття, але для чого? Щоб потім згадувати і карати себе спогадами? Я точно мазохістка.

Після узд посмішка не сходила з обличчя Дмитра, він запропонував прогулятися парком. Я не стала відмовляти, якщо чесно, бо за ці два-три тижні, що він не приїжджав, я навіть інколи сумували за ним. Виходила щовечора на балкон в надії почути знайомий сигнал машини, але його не було.

Ми йшли алеєю, з боку ми могли здатися звичайною парою, що прогулюється та насолоджується першими літніми днями, як би ж то...

- Ліє, я хотів тобі дещо сказати, точніше запропонувати. - Він сором’язливо посміхнувся, це було так мило. - У липні в мене день народження, я хочу, щоб ти там була.

Я зупинилася й підняла на нього зосереджений погляд.

- Дякую за запрошення. Я з радістю.

Дмитро полегшено видихнув, на його лиці знову заграла посмішка. Ми гуляли парком та говорили про все і в той же час ні про що. Дмитро будував плани на майбутнє, а я лише ствердно кивала та ковтала незрозумілу мені образу, що в його планах нема місця для мене.

- Ти вже звільнилася остаточно?

- Так. Буде незвично без роботи. Але я щось придумаю.

- Тобто?

- Єм, ну я...

Повз машину Дмитра пройшла сусідка, вона здивовано озирнулася ще раз, наче не повірила своїм очам, що у машині представницького класу можу сидіти я.

- Я думала зайнятися тим, що я вмію, я могла б піти працювати в онлайн-школу, або зайнятися репетиторством для іноземців, вони ж навряд мене знають і як побачать через екран мій животик.

- Тобі не треба працювати, ти будеш забезпечена, якщо ти переймаєшся за це.

- А далі?... - Я промовила це ледь тихо, але з викликом підняла на нього очі. На декілька секунд було видно, що він розгубився.

- Ти завжди так забігаєш на перед? Чому не дасиш собі розслабитися хоча б на ці 9 місяців?

- Бо я не можу.

Мені було боляче це чути, він говорив очевидні речі, а мені від того на душі царапало, я не могла дозволити собі цього.

- Я розумію, що твоя мама потребує допомоги, тут навіть мови не може бути, але ж ти в неї не одна, того ж, ти дівчинка, а він вже дорослий мужик, який сидить на твоїй доброті й... - Він зупинився на половині сказано, бо на нього дивилися мої, червоні від сліз, очі.

- Дякую. Я піду.

- Ні, Ліє, стривай, я не хотів образити, вибач.

- Все нормально. На правду не ображаються. - Я насмілилася торкнутися його долоні, тепло його тіла контрастувало з моїми льодяними пальцями. - Але я дійсно маю йти.

Я вийшла з машини з тяжким відчуттям всередині грудей, залишивши Дмитра самого у роздумах, не здогадуючись, що саме в цей момент за рогом дому все це бачив і чув мій брат.