Глава 23. Ти що, вагітна?

Дні спиливали непомітно. На вихідних ми зустрічалися з Ольгою та говорили про майбутню поїздку, розглядали усі можливі варіанти непередбачуваних ситуацій. Здається, мама вже звиклася з тою думкою, що поруч буду не я, і навіть не Андрій, а Оля. До речі, Андрій на диво став говорити зі мною. Його обличчя поверталося до нормального вигляду. Матері ж сказав, що на нього хтось напав на розі магазину, побив і, о Боже, забрав щойно куплені матеріали для малювання, так-так, ті самі, на які мати давала йому гроші. Я не могла це вислуховувати. З однієї сторони, я дуже хотіла, щоб хоч раз Андрій добряче попався на своїй улесливій брехні, щоб мама нарешті побачила його справжне лице, з іншої, він мій брат, моя кров, мені хотілося, щоб в його житті швидше настала біла смуга, щоб з’явилася та, яка б вправила йому мізки.

- Андрій вже не біситься? – Ми сиділи з Ольою на балконі. Був вже пізній вечір.

- Навіть якщо і біситься, то майстерно це приховує. Останнім часом його поведінка змінилася, він став таким добрим до мене.

- Хм, затишшя перед черговою авантюрою? – Оля відпила гарячого чаю.

- Я не знаю. Думати за це навіть не хочу.

- Ти сама як? Токсикозу ще немає?

Я замислилась. Критичні дні. Я зовсім забулася про них. Вони мали б бути ще позавчора, тепер мої останні сумні розвіялися – це таки сталося. Я ледь помітно посміхнулася, але це не проскочило уваги подруги.

- Що таке смішне пригадала?

- Нічого. Просто ще раз подумала про те, що я реально вагітна. А стосовно токсикозу – ні, немає.

- Що вирішила з роботою?

- На тижні піду до директора. Буду писати заяву за власним.

На оце подруга нічого не відповіла. Ствердно хитнувши головою, вона мовчки продовжила пити чай. Я знову посміхнулася та інстинктивно поклала руку на живота,  в цей момент я подумала про Дмитра. Мені стало цікаво, чим зазвичай він зайнятий у такий час, чи може є у нього хтось. Та найголовніше – кого він мав на увазі, коли врятував мене від того істеричного чоловіка на дорозі?...

Новий робочий тиждень почався легко. Я відчувала себе піднесено. Уроки проходили спокійно.

У середу я вже мала йти до директора говорити про своє звільнення, і все б йшло за моїм планом, ніхто нічого не дізнався, якби мене не знудило посеред уроку. Це було так несподівано, що я кулею вилетіла з класу до вбиральні. Повернувшись, я побачила 20 пар учнівських очей, що дивилися на мене з переляком.

- Ліліє Олександрівно, з вами все гаразд?

- Так, не переймайтеся, це все пройде, нічого страшного.

Я не хотіла, щоб діти про щось здогадувалися, але, здається, мою дивну поведінку, та постійні виходи під час уроку по декілька разів стали здаватися дітям підозрілими. Я не могла сконцентруватися на навчальному процесі. Мене просто вивертало від аромату парфумів, якими щедро поливали себе старшокласники. Тому у вівторок я вже стояла на килимі перед директором. Одна із мам учениці 11 класу подзвонила завучу з навчального процесу і поцікавилася чим таким я займаюся у вбиральні. Якщо чесно, цей факт мене взбісив! На мене донесли! Якого чорта!

- Ліліє Олександрівно, може поясните у чому справа? 

- Мені було погано. Я маю за це оправдовуватися?

- Лілія, ти вибігала під час уроку близько трьох разів, і так ці два дні, діти сказали на тобі лиця не було.

- Все нормально. Це тимчасово.

- Ти що, вагітна?

Я не була готова до такого питання. Я не знала, що відповісти. Не так все мало бути...

- Я? Ні! Ви що?! Я просто отруїлася, кажу ж, це тимчасово.

Директорка з недовірою подивилася на мене, а потім у свій записник.

- Чому ти хотіла завтра до мене приходити?

- Я хотіла поговорити про своє звільнення.

Жінка здивовано вигнула брови та спустила окуляри, її погляд впав на мій живіт. Вона хмикнула.

- Я маю летіти у серпні з мамою до Німеччини. - Господи, брехати, то вже брехати по повній. - Мінімум ми там будемо місяць, а то і два. Наскільки затягнеться реабілітація, я не можу сказати, а ще потім по приїзду я маю бути постійно поруч, тому я хочу написати заяву за власним бажанням.

- Але ж ти розумієш, що назад ти навряд повернешся на своє місце. До нашої гімназії завжди більше кандидатів, ніж вакантних місць.

- Так, я це розумію. Але здоров’я матері для мене важливіше.

- Що ж, я дам розпорядження Надії у відділ кадрів, допрацюєш вже до кінця навчального року, отримаєш розрахунок і все, можеш бути вільною. Це все? Так влаштовує?

- Так. Дякую.

Я вийшла з кабінету і одразу пішла до вбиральні. Мною трусило, а в очах стрибали білі зайчики, що дезорієнтовували мене та викликали запаморочення. Я вирішила подзвонити лікарю. Переконавшись, що я сама, набрала номер Яни Олегівни. Вона одразу порадила приїхати до неї. Тому як тільки закінчилися уроки, я взяла таксі та поїхала до клініки.

Я була дуже здивована, коли побачила там мати Дмитра. Тетяна Анатоліївна сиділа у холі й, з притаманним їй аристократизмом, пила каву.