Глава 22. Привиди минулого

Дмитро, як і обіцяв, у цей четвер був на прийомі зі мною. Яна Олегівна підтвердила вагітність та попросила бути обачною найближчий місяць, за її підрахунками, перше узд найкраще буде зробити, щоб упевнити у правильності прикріплення ембріону, на початку червня. Ми домовилися, що це буде після останнього дзвоника у школі, щоб потім я змогла повністю присвятити себе вагітності та не перейматися через роботу.

Я вийшла з лікарні з відчуттям певно вдоволення всередині, не знаю чому, але дурнувата посмішка не сходила з мого обличчя – я не могла ще досі повірити – я вагітна. Дійсно?

- Може ти голодна?

- О, ні. Я поїду додому, треба допомогти мамі з розсадою квітів, інакше наш балкон скоро перетвориться у справжні джунглі.

- А чому брат не допомагає?

Навіщо він питає про нього? Я не хочу зайвий раз згадувати його. Згадувати те кроваве месиво на його лиці, що залишили ті амбали декілька днів тому. Я пам’ятаю, як наступні дні, повертаючись додому зі школи, боялася знову побачити їх біля під’їзду або навіть ще гірше – у нашій квартирі. Мені довелося видавити з себе невинну посмішку і зліпити дурню на кшталт: «Це ж жіночі штучки, Андрій в цьому не тямить». Дмитро, ясна річ, мені не повірив, але була вдячна, що не продовжив цей діалог.

- Добре, сідай. Відвезу тебе.

- Хіба тобі не треба на роботу?

- Це почекає.

- Може я все таки проїдуся сама? Мені ще треба зайти у пару місць, не хочу забирати твій особистий час.

- Давай я викличу Павла, він поїздить з тобою.

Чому? Для чого він настільки огортає мене своєю опікою? Хіба я його власність? Мене трошки напрягало його маніакальне прагнення огородити мене від зовнішнього світу. Я не розуміла цього. Хіба зі мною щось може статися, чи я чогось не знаю?

- Дмитре, я думаю, це зайве, дійсно. Я хочу прогулятися, хочу проїхати трамвайчиком із улюбленою музикою у навушниках, хіба в цьому є щось погане?

- Добре, вибач. Просто я хотів… - В його очах я побачила смуток. – Я подзвоню.

З цими словами він відчинив двері авто і швидко рушив з місця. Дивний він.

Мені хотілося поділитися новинами із дівчатками, і тому одразу дістала телефон та обдзвонила подружок – умовилися зустрітися в парку, неподалік мого дому, думаю затримка на годинку-дві не засмутить маму.

Ніка була першою, побачивши мене, подружка пішла на зустріч на міцно обійняла, а її очах читалася тривога та мільйон питань, які вона хотіла поставити мені якнайшвидше. Тому дочекавшись інших дівчат, я повідомила новину. Сказати, що вони були шоковані, це нічого не сказати, лише Оля була спокійною, вона то знала більше за Вероніку та Дашу, але підіграла мені і зробила по-смішному здивоване лице.

- То ти маєш звільнитися, переїхати на якусь квартиру, а як же твоє життя? Ми? А як Ілля? – Ніка і Даша одна перед одною сипали мене питаннями.

- Я думаю, що моє приватне життя ніяк не зміниться, з вами так і будемо бачитися, а Ілля… ми…

- Ну тільки не кажи, що ви розбіглися… - Даша зістроїла засмучене лице.

- Там не було чому розбігатися, ми були як брат і сестра… так, ми… у нас, коротше. Все закінчено. Головне, що гроші на операцію мамі тепер є. Ембріон пересажений. Факт настання вагітності підтвердився. Мені мають виплатити перші дві суми вже після узд, папери вже готові.  

- Ти вже відчуваєш, що не сама? – Ніка кивнула на живіт.

- Я ще трошки розгублена.

Насправді, в цей момент мені стало невимовно соромно, я не думала про те, що під моїм серцем зарожується нове життя, я думала лише про матір, думала про гроші, виплати і банківські рахунки. Я міркувала як одна із тих меркантильних дівах, які погоджуються на будь-що, аби тільки отримати омріяні купюри. Всередині затягся тугий вузол болю.

- Дівчат, якшо ви не проти, я вже буду йти. Треба ще допомогти мамі. Я буду тримати вас у курсі.

Поцілувавши і обійнявши кожну з подружок, я пішла у сторону дому. Я опустила погляд вниз, мій живіт все ще виглядав як мій звичайний живіт, цікаво, як я буду виглядати вагітною. Ці думки заполонили мене, що я не помітила, як вийшла на проїзджу частину, не подивившись ліворуч. Оглушаючий сигнал автівки повернув мене в реальність, я заклякла перед капотом чорного джипу. З машини вискочив якийсь поважний чоловік, він почав сварити мене, кричати, а я і слова не могла вимовити. Раптом хтось вхопив мене за руку, вище ліктя, та сховав за своєю спиною. Це був Дмитро.

Чоловіки почали про сперечатися, але я вже їх не чула, рука Дмитра міцно стискала моє зап’ястя. Про що вони домовилися, я так і не зрозуміла, але обличчя Дмитра у той момент, коли він повернувся після сварки із чоловіком, я, напевно, запам’ятаю на завжди – цей пекельний мікст гніву та тривоги. Він мовчки відвів мене на протилежну сторону дороги, де вже була припаркована його машина, та всадив на переднє сидіння. Я відчувала себе зашуганим котеням.

- Ну як прогулялася? - Його голос був сталевим, овіяний холодом та скорботою. – Знаєш, колись я вже таке пережив… Тільки от до тебе я встиг, а її не врятував. Тому, будь ласка, коли я кажу, що відвезу тебе – то не сперечайся. Я не претендую на твою свободу, я хочу вберегти.