Глава 21. Доленосний білий конверт

Дмитро приїхав на 15 хвилин раніше зазначеного часу. Я побачила його у вікно, але виходити до нього не спішила. Мама поралася на кухні, а Андрій як завжди відпочивав від своїх творчих думок на балконі. Даю гарантію, що він теж побачив машину Дмитра і здогадувався що до чого.

- Мам, я пішла.

- Ти куди?

- У мене зустріч. - Я поклала руку на клатч, де між всім іншим дівочим принаддям затаївся тест.

- Коли ти будеш? - Тут несподівано прозвучав голос Андрія.

- Що? Мені почулося? Дивно. Не знаю, коли буду, тебе це не має стосуватися.

Я хотіла вжалити його якнайбольніше, а вийшло, що знову через ці сварки страждала мама. Побачивши її лице, я одразу ж винувато опустила голову та вийшла з квартири.

Дмитро в цей час вже стояв біля машини, обпершись на передні пасажирські двері. Він одразу ж обернувся на клацання замку та пілікання домофону. В його руках був білий конверт. Моє серце пішло в п’яти.

- Привіт.

- Привіт.

- Сідай, - він відкрив двері, - прокатаємося.

Він посміхнувся мені і теплота розлилася по моєму тілу. Я не мала цього робити, не мала бачити у ньому когось більшого, ніж просто замовника, «хазяїна» по роботі. Це неправильно. Рано чи пізно все закінчиться, і що тоді? З чим я лишуся? Хто потім загоїться мої рани від чергових нездійсненних мрій, очікувань?

- Куди б ти хотіла поїхати?

- Я? Я не знаю навіть...

- Тоді я знаю.

Він подивився на мене з теплотою. Всередині мене утворилася приємна тяжкість, яка одразу ж перемінилася на хвилювання та усвідомлення короткочасності нашого знайомства. Доля нас звела, і так само легко розведе, не вагаючись.

- Що у конверті?

- Я заїжджав в лікарню, Яна передала.

- Ти не дивився?

- Я здогадуюся що там... - Ми якраз стояли на світлофорі й Дмитро затримав свій погляд на мені довше, ніж зазвичай. Його сірі очі гармонійно поєднувалися із світлим волоссям.

Ми виїхали десь за місто, принаймні, я ще не була в цій стороні ніколи, дорогу, наче вартові, обступили високі сосни. Невдовзі ми зповернули з головної дороги. Дмитро відкрив вікна і салон машини наповнився свіжими ароматами лісової весни. Ми зупинилися на галявині, з якої відкривався вид на неймовірної краси кар’єр з блакитною водою, а десь вдалині починали миготіти вогні міста. Я не задумуючись пішла до краю. Дмитро тихо прослідував за мною все так і стискаючи доленосний конверт у руках. Я вже знала результат, але все одно червячок сумніву закрався всередині.

- Відкриєш?

- Давай ти.

Поки Дмитро відволікся на клейку стрічку, моя рука в клатчі вже була напоготові. Він дістав такий же білосніжний аркуш паперу і, розгорнувши його, уважно почав вдивлятися у надруковане, у той час як я обережно просунула у його зігнуту долоню тест.

Це був неймовірний момент. Я не знаю як правильно описати словами ту ситуацію, коли чоловік розуміє, що стане батьком. Дмитро затаїв подих, в той момент він перетворився на якогось підлітка, на обличчі якого грала така ж сама підліткова посмішка.

- ...у нас вийшло.

- Я тебе вітаю! Ти... ти станеш батьком. - І тут я зрозуміла наскільки боляче мені промовляти ці слова. Я казала їх не своєму чоловікові, не про нашу спільну дитину, не про наше майбутнє.

- У мене немає слів...а Боже...ти диво. -  В цьому пориві Дмитро вхопив мене у ведмежі обійми.

Він одразу ж нахилився до живота і приклавши вухо щось намагався вловити, йому було байдуже, що я пояснювала, шо рано там щось слухати чи мацата, його вухо та рука ні на мить не відстали від мого живота.

Дорогою додому він питав як справи з мамою, чи не сварився більше брат, до речі, коли мова зайшла про Андрія, обличчя Дмитра на секунду стало гнівним, а голос надмірно низьким.

Ми домовилися зустрітися у четвер, точніше, Дмитро заїде за мною, і на цей раз точно. Він був таким зосередженим і в той же час щасливо розгубленим. Я зачекала, поки його машина від'їхала від дому і, здійнявши погляд, подивилася на вікна балкону та кухні, що виходили у двір - світилося, значить хтось та точно є вдома.

Не встигла я прикласти ключі, як з дверей вивалилася компанія якихось мужланів, що голосно сміялися та говорили між собою лише одними матюками.

- О, красуне! Привіт!

Серце впало в п’яти. Це були ті вишибайли. Невже вони були в нашій квартирі!?

- Доброшо вечора. - Ледь тихо пробубніла я собі під носа і шмигнула у під’їзд, швиденько та непомітно прикривши двері до рятівного клацання замку. На вулиці почулася нова хвиля взривного сміху.

Мамо. Я побігла до ліфту.

Двері квартири були зачинені, я важко дихала і на момент вловила якісь дивні стони на поверх нижче. Визирнувши за перила я побачила Андрія. Він лежав горілиць і тримався за живота, піджавши ноги. Я не на жарт злякалася.

- Андрію! Боже...

Його права брів була схожа на месиво, по обличчю стікала кров.