Глава 20. Те, що стосується нас обох

Після сварки з Андрієм та його акторським грюканням дверима минув тиждень. Ми з ним не розмовляли. Взагалі. Як тільки я з’являлася в якійсь частині квартири, він одразу ж демонстративно вставав і йшов до своєї кімнати. Це бісило мене. Мама намагалася цього не помічати, але одного вечора попросила мене, щоб я вибачилася перед братом. Що?! Як би не було боляче мамі, я цього не зробила. Мені теж прикро, що всі мої старання відходять на другий план, коли мова заходить про Андрія та його тонку творчу душевну організацію.

Сьогодні я поїхала в лікарню сама. Дмитро написав повідомлення, що затримується на роботі, зустрінемося вже в лікарні. Можливо, це і добре, а то ми вже проводимо час наче та парочка... Чи це я собі тільки так вирішила? Раптом він поводить себе так лише через те, що я маю виносити його майбутню дитину, і його виховання не дозволяє поводитися зі мною як з...

- Ліліє Олександрівно, проходьте, будь ласка.

Діловий тон Яни Олегівни вирвав мене з роздумів. Я підвелася, озирнулася на вхідні двері, Дмитра так і не було. Що ж, доведеться самій. З певним смутком, я зайшла до кабінету лікаря сама.

- Ну що, як наші справи?

- Єм, я не знаю навіть. Ніяк, напевно. Я нічого такого дивного не відчула.

- Взагалі нічого? - Лікар зосереджено друкувала протокол відвідування.

- Ну мені одного разу стало погано, це було тиждень назад, запаморочилося в голові, але я не думаю, що це щось значить, скоріше за все перевтома...

Лікар тільки «угукнула» у відповідь, а потім підійшла до принтера і, діставши аркуш паперу, протягнула його мені.

- Йдіть зараз у маніпуляційну, тільки в цей раз в першу, вам візьмуть кров на ХГЛ, а далі до мене, добре?

- Добре.

В цей раз замість Катерини була інша жінка, я б сказала жіночка років так п’ятдесяти, вона була низенького зросту та тучна. Побачивши мене, вона підійшла, забрала листочок і запросила до крісла, де збирають кров.

Я чомусь тормозила. Мене наче на паузу поставили. Я навіть не звернула уваги на короткочасний незначний біль при проколюванні.

- Дитинко, можеш вставати, вже все. Чуєш мене? - Жіночка поклацала пальцями перед моїми очима. - Тобі не добре, люба? Ти вся бліда.

- О, ні. Все добре. Просто я сьогодні ще не їла, тому трошки квола.

- Може тебе проводити до кабінету?

- Дякую, я сама. Дякую за турботу.

Виходячи з маніпуляціної, до мене підскочила адміністратор, в цей раз це була молоденька дівчина.

- Ліліє Олександрівно, телефонував Дмитро Вікторович, попросив вам передати, що, на жаль, не встигає на прийом, він викликав вам водія, вас відвезуть додому.

- А чому ж він особисто мені не зателефонував? - на момент я здалася сварливою дружиною.

- Ваш телефон розряджений напевно. До вас він не міг додзвонитися.

- Ов, дякую. Вибачте...

Дівчина мило посміхнулася та повернулася на рецепцію. Я постояла декілька секунд перереварюючи щойно почуту інформацію, а точніше, свою дивну поведінку.

Яна Олегівна вирішила сьогодні не робити мені узд, а тому відправивши додому, сказала відпочивати та чекати ввечері результатів ХГЛ, далі, незалежно від результатів, вона буде чекати мене у четвер.

Вийшовши з лікарні, я побачила, прямо перед самим дверима серебристий мерседес, водій якої, побачивши мене, одразу з вийшов та відкрив задні пасажирські двері. У ці 15 хвилин дороги я провалилася у міцну дрімоту і, разом із зупинкою машини, різко прокинулася, наче мені повідомили, що я пропустила найважливіший рейс у своєму житті.

Подякувавши Павлові, так звали водія, я вже думала заходити до під’їзду, як раптом мої очі подивилися в бік аптеки. Тест. Чому я ще досі сама його не зробила? Тому сховавши ключі до сумки, рушила до аптеки. 

Вдома нікого не було, мати була в сусідки, Андрій знов десь пропадав - але це все було мені лише на руку. Зачинившись у ванній, я прийнялася до немудрого ритуалу. Сівши на унітаз, заплющила очі, - я боялася побачити там будь-який результат.

Момент. Це привид чи дійсно є? Дві смужки? Та ні.

Я сиділа із тестом в руках і дивилася на те, як ледь помітно видніється друга смужка. В цей момент у вітальні задзвонив мобільний, що стояв на зарядці. Я підірвалася та швиденько почала ховати тест назад у коробочку, а її чомусь засунула під светра і так і вийшла на дзвінок. Це був Дмитро.

- Алло, Ліє. Привіт. Вибач, будь ласка. Була важлива незапланована нарада. Ти як? Павло відвіз тебе?

- Привіт. - Тут я подумала про те, коли ми встигли перейти аж на такий рівень неформального спілкування. - Усе добре. Мене попередили. Я вже вдома. Ввечері будуть результати аналізу.

- Тобі робили узд?

- Ні. Лікар сказала немає сенсу. Приїхати треба буде у четвер.

- Я зрозумів. В четвер поїдемо разом, я обіцяю.

Між нами повисла пауза. Моя рука інстинктивно накрила живота, торкнувшись теста. Я вже хотіла сказати йому, але Дмитро перебив мене перший: