Глава 19. Ти не моя сестра

Вже минув тиждень. Дмитро дзвонив мені через день. Сьогодні понеділок, отже дзвінка мені варто чекати о сьомій/восьмій вечора. Ще тиждень і треба в лікарню, але мене лякало, що я нічого не відчуваю, абсолютно нічого. Невже нічого не вийшло?

Завтра вже йти до Костянтина Івановича.

Я сиділа на балконі та любувалася ніжними квітучими вишнями. Замок вхідної двері клацнув, я визирнула у довгий коридор і жестом показала Андрію, щоб був тихіше - мати тільки заснула.

- Ти чого тут сидиш?

- Думаю. Про мамину поїздку. Раптом я не зможу поїхати через умови цього контракту...

- А що тут думати? Тобі заплатять, даєш ці гроші мені і ми їдемо з мамою. - Він сів на крісло поруч і закинув одну ногу на іншу, наче якийсь міліонер з незліченними статками. - Все. Я вирішив твою проблему. Ми їдемо, а ти займайся своїм пузом.

- Ти не поїдеш. - Я сказала це з невимовною злістю.

- Що?  Повтори.

- Я. Сказала. Ти. НЕ. Поїдеш. Так почув?

- Тобто?

- З мамою поїде Оля. Я не відпущу тебе із мамою. Спочатку розберись з сірими вовками, що тиждень тому караулили наш під’їзд.

Андрій перелякано подивився на мене і весь його запал сваритися зі мною зійшов нанівець.

- Ну що, так тобі зрозуміліше, коли з тобою говорять залякуваннями?

- Замовкни, ясно?!

В цей момент задзвонив телефон, Дмитро, я машинально відповіла і приставила слухавку до вуха. Андрій різко здійнявся на ноги і прогримів до своєї кімнати. Господи. За що? На тому кінця проводу терпеливо чекав Дмитро.

Він визвався допомогти завтра із маминим візитом до лікарні, хоч як я відмовлялася, але він навіть і слухати не захотів, тому я погодилася за однієї умови - він не буде казати, хто він насправді такий, хай буде просто знайомим.

Рівно о 19:00 машина Дмитра була під нашим під’їздом, мама з підозрою чи то здогадуванням всю дорогу поглядала на мене та на Дмитра. Він був дуже обережливим. Вчора я коротко переповілиа історію хвороби мами, тому він одразу запропонував їй спиратися на нього і не перенапружуватися.

Костянтин Іванович цього разу був у кабінеті сам. Він радо зустрів нас і всадив за кавовим столиком, де вже були розкладені папери у трьох екземплярах. Найперше, що впало мені в око - дата - 3 серпня. Це вже буде... другий триместр? Правильно? Ні? Чорт.

- Отож. Як я зрозумів із нашої минулої бесіди по телефону, Ліліє Олександрівно, то ви готові до поїздки в Німеччину, а тому я одразу зв’язався із нашими закордонними колегами і вони готові прийняти вашу матір на початку серпня.

- Серпень? Чому так довго? Ви ж самі казали, що не більше шести місяців, а це вже пройде три, чому не зараз?

Здалося, що я напала на лікаря. Мама сиділа і, насунувши окуляри на ніс, вивчала документ.

- Ліліє. Зрозумійте мене правильно, насправді таких пацієнтів чимало, є навіть черга, ваша мама потрапила у першочергову. Мені вислали курс підтримуючої терапії, який ваша мама має приймати ці всі три місяці, щоб запалення не йшло далі, знеболювало.

- Ліє, донечко. Не переймайся, це і так дуже добре, що мене взагалі погодилися взяти на операцію, адже так, лікарю? - Мати з певним натиском подивилася на Костянтина Івановича.

- Так, звичайно! Гм. Тепер стосовно самої поїздки. Ви плануєте їхати разом із мамою?

Тут я зніяковіла на момент та подивилася на маму. Дві пари очей дивилася на мене, очікуючи відповіді.

- З мамою поїде моя найближча подруга.

- Доню, а як же Андрій?

- Мамо, давай не тут. Лікарю, з мамою поїде моя подруга Ольга. Свій переліт та перебування там вона забезпечить сама собі самостійно. Які потрібні її документи?

Лікар мовчки протягнув мені листочок.

- Хай підготується до поїздки зарання. Всі зібрані документи принесіть мені за місяць, оскільки вашу мати ми маємо доставити швидкою медичною допомогою до аєропорту. Така є вимога. - Одразу ж додав лікар на мою припідняту брів.

Ми мовчки покинули кабінет нейрохірурга. Мама хотіла почати розмову, але я спинила її «поговоримо вдома, добре?». До того ж, виявляється, увесь цей час Дмитро чекав на парковці лікарні. Побачивши нас на сходах, він одразу поспішив мамі на допомогу. Вона із посмішкою взяла його під руку. Я ж, наче насварена дівчинка, попленталася ззаду них. Раптом в голові запаморочилося і я вхопилася за найближчу автівку. Незрозумілий ком підкотив до горла. Я стою. Тихо. Спокійно. Вдих - видих. Все добре. Начебто вони не помітили мого стану. Чудово. Сівши на переднє сидіння, ми поїхали додому.

Андрій чекав нас біля під’їзду. Його здивування яскраво грало на лиці, коли він побачив чорну іномарку, що під’їхала прямо під двері нашого дому і з неї вийшла я, а потім і мама з допомогою Дмитра.

- Дякую, далі ми самі. - Андрій майже що не вирвав мамину руку, якою вона спиралася на Дмитра.

- Обережно. - Дмитро гнівно родився на брата.

- Андрію, синку, все добре. Ми домовилися про операцію. Зі мною поїде Ольга, бо ж ти сам знаєш...