Глава 18. Вишибайли (не)нашого двору

На наступний ранок я прокинулася з відчуттям нестерпного головного болю. Складалося враження, що мене декілька разів вдарили чимось тяжким по голові. Напевне, це все стрес. Час був збиратися до школи.

Як тільки я підвелася з ліжка, мої нюхові рецептори вловили запах смажених млинців, таких як у дитинстві, солодких, які наминаєш один за одним, при цьому сьорбаючи гарячий чай. Я тихо пройшлася вітальнею, по дорозі зазирнула у кімнату Андрія, яка на здивування виявилася пустою.

- Мам?

- Я на тут. - Голос йшов з кухні. - Вирішила приготувати тобі млинці, є полуничне варення, будеш?

- Серйозно? Ти ще питаєш? - Мені хотілося відчути себе знову маленькою. Мені 6 рочків, я в першому класі, збираюся на свої перші уроки, а на столі мене вже чекають смаковиті млинці. Мама поправляє зачіску перед виходом, тато передивляється стрічку новин, а Андрій вже чкурнув з хлопцями, аби тільки не йти зі мною, малявкою. - Так смачно пахне.

- Сідай, поснідай. Смачний сніданок - це єдине, чим я можу тобі відплатити за мій порятунок.

- Мам... - після цих слів, млинець вже не ліз у горло.

- Вибач мене, донечко. Я не мала так реагувати. Я мама зрозуміти тебе, підтримати. І відмовити від такого кроку. Я прожила щасливе життя, виростила вас обох, мені цього достатньо, єдине що правда, онуків так і не побавила. - Мати змахнула сльозу зі щоки. - Я ніколи собі цього не пробачу. Я занапастили твою молодість.

- Мамо! Будь ласка, це вже зроблено. Шляху назад немає. Будь ласка. Я тебе прошу. Змирися із цим. Думай про те, яке щасливе життя тебе чекає після операції, від цього мені буде значно краще.

- Добре, доню. Добре. - Вона лагідно постукала по моєму плечу. - Їж, а то вистигнуть. Твій брат ще спить?

- Так його.... - я зразу ж прикусила язика. Де ж його носить? - Я заходила. Наче як спить. Вчора у нього довго горіло світло, може працював над картиною.

- Ой, дай Боже, щоб і нього все склалося.

- Угу.

Я робила вигляд, що уважно слухаю матір, а сама все озиралася на порожню кімнату брата і думала, де це він є.

Уроки в школі минули швидко. Розмова із мамою дещо розрядила мене зсередини, я вже не відчувала такий тягар, мама зі мною, як це було завжди.

Підходячи вже до дому, я побачила дивну машину біля нашого під’їзду. Якісь здоровили сиділи на лавочці та голосно сміялися. Всередині мене закрався страх.

- Я б не йшов туди один на твоєму місці.

- Ілля? Налякав мене. - Мені здалося, я підскочила на місці. - Ти їх знаєш?

- Ні, але навряд вони товариські хлопці. Я бачив одного з них пару днів назад з твоїм братом біля одного закладу.

- Якщо ще закладу?

- Грального, Ліє. - Ілля подивився на мене як на наївну дівчинку.

- Їх же всі позакривали.

- Ну або просто змінили вивіски на більш легальні.

- І що тепер? Мені не йти додому?

- Можемо піти до мене. Якщо хочеш звичайно.

- Мені треба додому. Я маю забрати маму від сусідки.

- Я з тобою.

- Не треба, просто, якщо хочеш, постій тут. Але не треба ще й тобі у це все влазити. До речі, - я повернулася на пів кроці, - дякую, що розсказав за Андрія.

Ілля лише кивнув, а я, увібравши в легені повітря, рушила до під’їзду. Я зробила вигляд, що дуже зайнята папірцями у своїх руках, активно гортала сторінки, та зосереджено дивилася на слова, що наче знущаючись, ніяк не читалися, а пестрили перед очима. От я вже минула їх машину, вони все так і говорили, отже, я їх не зацікавила, аж раптом найбільший із них вигукнув:

- Агов, красуне!

Я заклялка.

- Це ви до мене?

- Ну звичайно, красуне, цих дармоїдів навряд так назвеш. - Він відірвався від капоту машини та підійшов до мене. Його вишибайли низько засміялися. - Живеш тут?

- Т-так.

- Коли зайдеш і побачиш там зляканого зайця, скажи, щоб вийшов і не ховався по чужих під’їздах, все одно піймаємо. Добренько?

- Добре.

- Ну все, біжи, красуне. - Він висунув язика і лизнув верхню губу.

Фу. Жах. Я, не чекавши повторного запрошення, поспішила зайти до під’їзду.

Я швиденько забігла до ліфту та піднялася на 5й поверх, зайти за мамою. Мною тіліпало, і тут я згадала -«менше стресу, не хвилюйся, тепер ти маєш думати, що не одна» - слова Дмитра виринули з пам’яті. Я зупинилася перед дверима сусідки, продихалася і лиш тоді насмілилася подзвонити. Мама зустріла мене із посмішкою і, щоб не давати сусідці можливості розпитати мене за особисте життя, швиденько розпрощалася з нею та повела до ліфту.

Зайшовши до квартири, нас зустрів нестерпний запах цигарок. З балкону йшов димок.

- Андрію, синку! - Мати відпустила мою руку і зразу ж сунула до брата. - Скільки разів просила, ну не пали ти в квартирі, або якщо вже терпець урвався, хіба важко зачиняти двері...