Глава 17. Диво створене чужими руками.

Ця мила дівчинка асистент, здається її звали Катерина, допомогла мені роздягнутися. Її очі були безмежно добрими. А мої власні руки мене не слухалися, тому вона із розумінням, та мовчки, підійшла і допомогла впоратися із блискавкою на сукні.

- Дякую. - Промовила я ледь чутно.

- Все добре, не переймайтеся. Яна Олегівна дуже досвідчений лікар, вам хіба що трошечки буде неприємно, але самі налаштуйте себе на позитивний результат, і побачите як страх не буде вас сковувати.

- Дякую за пораду.

Дівчина вправно завязувала на мені операційну сорочку та провела на крісло.

- Дівчата? Ви вже готові? - Із-за ширми показалася Яна Олегівна.

Вона була у масці, операційному халаті та рукавичках, руки вона тримала догори. Ця вся стерильність лякала мене, господи, наче справжня операція. Матінко.

- Ліліє, зараз я проведу певні маніпуляції. Що потрібно від вас - це спокій і, по можливості, будь ласка, розслабтеся.

- Я спробую.

- Лягайте. Руки покладіть на груди.

Катерина швидко поставила перегородку на моєму животі так, що всі дії лікаря я не бачила, лише чула.

- Так. Молодець. Вводжу катетер... Розслабтеся. Молодець. Ще трошки. Все.

І тільки зараз я зрозуміла, що весь час мої очі були заплющенні. Відкривши їх, я побачила над собою золотисті пасма асистентки, та відчула її теплі погладжування по руці. У цей момент я була безмежно їй вдячна. На мої очах виступили сльози, а в її відобразився мій біль. Ох і скільки ж тут таких, як я,  їй доводилося бачити, дивитися їм в очі після кожної процедури?...

- Ліліє, ви молодець. Трошки полежте. Одягайтеся та чекаємо вас у кабінеті.

Я спромоглася лише хитнути головою. Яна Олегівна вийшла з кабінету. На хвилину мені здалося, що  я абсолютно одна в цілому світі. Абсолютна тиша. Абсолютно біле світло.

- Ліліє, ви готові підвестися? Я вам допоможу в цьому. - Катерина, як вихована людина, весь цей час стояла за ширмою та очікувала від мене хоч якогось сигналу.

- Я думаю... якщо вже можна, я б встала.

- Минуло вже 15 хвилин, думаю, ви без проблем можете підводитися.

Я не думала, що так довго лежу. Час зупинився, я намагалася усвідомити, що всередині мене має зародитися нове життя.

Обережно попернувшись на бік, а потім обпершись на лікоть, я, з допомогою дівчини, стала на рівні. Руки все так мене і не слухали, тому із блискавкою на сукні мені знову допомогла впоратися Катерина. Коли я поглянула на своє взуття, то зрозуміла, що підбори зараз явно не найкращий варіант.

- Ви... - Катерина прослідкувала за моїм поглядом - ви можете піти у цих тапочках. Нічого страшного. Йдіть до кабінету, ваші лодочки я зараз принесу разом із верхнім одягом.

- Дякую вам велике, ви справжне диво. - Ці слова самі зірвалися з моїх уст, але це була щира правда.

Дівчина вдячно посміхнулася.

- Йдіть, вас вже, певне, чекають.

Дмитро і Яна Олегівна про щось розмовляли, я навіть не намагалася уловити суть розмови. Побачивши мене, чоловік одразу підвівся та протягнув руку. Це був достатньо інтимний жест. Я прийняла його руку, та повністю спершись на неї, пройшла до крісла.

- Ти як? - Зараз він дивився на мене, наче відчував свою провину за те, через що я зараз пройшла.

- Нормально. Трошки паморочиться в голові.

- Це нормально. Це не скільки від самої процедури, як від стресу. Тепер вам треба бути дещо обережнішою, через два тижні я буду вас чекати.

- Ми будемо.

Дмитро обережно підняв мене за плечі, та взявши його під руку, ми вирушили до виходу. На момент я подумала про те, що ми дійсно пара, що у нас буде наша спільна дитинка, але це був лише момент, усвідомлення найстрашнішого чекало мене попереду.