Глава 15. Вовк в овечій шкірі

Я поспішала додому. Мама майже не говорила зі мною, після того як дізналася на який крок я наважилася, щоб заробити кошти. Спочатку мені було дуже образливо. Вночі я проплакала у ванній кімнаті, не розуміючи чому так, час від часу згадуючи слова Олі про брата та його байдужість.

- Мамо, я вдома.

- Ми на кухні.

Я пройшлася вітальнею, на шляху знімаючи підбори та пальто.

- Мамо, я вже зателефонувала Костянтину Івановичу. Він чекає тебе на наступний вівторок, на вечірній прийом - 19:20.

- Чому? - У погляді мами читався біль та щось схоже на сором.

- Бо ти їдеш до Німеччини. На операцію.

- Невже ти це зробила? Доню! Якби я знала, якою ціною мені дістанеться ця операція, я б тобі ніколи не дозволила! Ніколи!

- Мамо, будь ласка!!!

- Ну і скільки вони нам відстегнуть? - Андрій, розвалившись на стільці, дивився телевізор.

- По-перше, не нам, а матері на операцію! А по-друге, міг би підняти свою п’яту точку і заробити хоча б частину від потрібної суми!

- Діти, будь ласка...

- Що «будь ласка», мамо! Ти свариш мене за те, що я знайшла гроші, і захищаєш його за бездіяльність?

- Ой, припини цю істерику! - Він кинув на стіл перед нашим носом скручені гроші. - Задоволена? На квиток точно вистачить. А тепер, відвали, інакше це останні гроші, які ти побачила від мене.

Моїй злості не було меж! Я зірвала на рівні і вихором понеслася до виходу.

Вже вибігши на вулицю, я набрала Олю і на ватних ногах пішла до неї.

- Він так і сказав?

- Так...

- Козел! Ти мене зараз вибач, але я тебе попереджала, братик у тебе ще той...

    - Боже! - Я відставила чай та обходила голову руками. - Оль, розумієш, я маю встигнути поїхати з мамою в Німеччину до початку другого триместру, бо бачте потім вони хочуть, щоб я жила десь на квартирі. Відпускати із нею Андрія я не хочу.

- Знаєш, якщо виникнуть якісь... коротше, я могла б поїхати з твоєю мамою. Ну а що? Сім’ї у мене немає, робота віддалена. Я вільна пташка. Свою дорогу я сама собі оплачу, я вже давно мрія полетіти кудись 

- Ти серйозно?

- Ну звичайно. Лишишся в мене?

- Як би я не хотіла, але буду йти додому. Не хочу нервувати маму. До того ж завтра мені у клініку.

- Добре. Я буду чекати твого дзвінка.

- Дякую.

Я поцілувала Олю і щоку, і обійнявши, наче перейнявши в неї часточку сили, пішла додому.