Глава 10. Йти до кінця

Єдиною перепоною було те, що я не мала своєї дитинки. Проте, я не збиралася зупинятися, хай там що, я маю заробити кошти мамі на операцію. Сьогодні середа, у мене тільки два перших уроки, о 10:00 я вже вільно вийшла зі школи та пішла у сторону зупинки. У моїй голові були десятки сценаріїв розвитку подій, в кожному з них я отримувала бажане, та черв’ячок сумніву все одно закрадався, спочатку я навіть думала збрехати їм, що вже маю дитину. Хіба вони можуть то перевірити? Чи все таки можуть? Страх бути пійманою на цій брехні, все більше підбивав мене сказати правду, можливо надавити на жалість, або… або, у будь-якому випадку я мала щось придумати.

На рецепції мене зустріла статна жінка, років 40-ка. Вона діловито обдивилася мене.

- Коваль Лілія Олександрівна?

- Так, це я. Доброго дня.

- Знімайте верхній одяг у гардеробі. Присідайте біля 5го кабінету, вас викличуть.

- Добре. Дякую.

Всередині мене поступово наростала паніка. Невже я це роблю? Навпроти мене сиділа дівчина з вже помітним округлим животиком та мило погладжувала його. Я ненароком задивилася на це дійство та сама інстинктивно приклада руку до живота. Клацнув замок двері й я різко відкинула руку та витягнулася струною.

З кабінету вийшла поважна жінка. На її безіменному пальці правої руки, якою вона граційно тримала парасольку, виблискувала каблучка з камінцем значних розмірів. Вона помітила мене та затримала на мені погляд довше, ніж на то треба, коли дивишся на незнайому людину. Під її оціночним поглядом моє внутрішнє «Я» зжалося у клубочок, наче той їжак.

- Я все влаштую, Тетяно Анатоліївно, вам не треба перейматися. – Лікар розтікалася у любощах перед цією жінкою. Напевно, вона має чималі гроші, раз лікар поводить себе наче прислуга.

Розпрощавшись із дамою у хутрі, лікар звернула увагу на мене.

- Ліліє Олександрівно?

- Так, це я.

- Проходьте, будь ласка.

Лікар була дуже ввічливою. Одразу відчувався рівень клініки. Через 10 хвилин формального опитування для заповнення анкети, лікар таки підійшла до головного питання.

- Скільки разів ви вже народжували?

- Єм… справа в тому, що я…

- Ви що не читали умови?

- Я читала. Але я вирішила прийти особисто, можливо навпаки комусь захочеться мати дитинку від жінки, яка ще не народжувала, або… ну я не знаю, хіба це настільки важливо?

- Якби це не було важливим, це б не виносилося в умови. Добре. – Лікар дивно подивилася на мене, наче аналізувала. – Давайте зробимо вам узд і я огляну ще вас на кріслі. Я не обіцяю вам нічого. Через день будуть результати аналізів. Якщо через тиждень вас не наберуть, то значить ваша кандидатура нікого не зацікавила.

- Д-добре.

- Йдіть за ширму, роздягайтеся.

Огляд тривав десь півгодини, лікар  зробила мені детально узд, і весь цей час кидала на мене дивний погляд з-під довгих нарощених вій. Коли ж ми закінчили, вона затримала мене питанням:

- Чому?

- Мені потрібні кошти. – Я сказала це, і відчула, що мої щоки палають від сорому, наче я займаюся якимсь неподобством.

- Я це розумію. Всім потрібні, хто тут з’являється. Яка у вас причина?

- Я збираю матері на операцію в Німеччині.

Лікар лише похитала головою та опустила очі в папірці. Прийом завершено. Я вийшла на вулицю безсила, наче по мені проїхали бульдозером. Мені було тяжко.