Глава 7. Моє нікчемне життя

Сьогодні день народження Аліси, сестра святкувала своє 30-ліття. Десь вглибині душі я заздрив їй. Її щастю, але по-доброму. В той же час я був невимовно радий за неї, радий, що її маленька Марійка стала віддушиною для моєї поламаної душі.

У банкетній залі гостей все більшало. Марійка гралася з аніматорами в дитячій. Я спостерігав за нею, щоразу як на її лиці розквітав щирий сміх, кутик моїх губ нервово злітав доверху у непомітній посмішці.

- Ага. Я все бачила, і не кажи, що не посміхався. – Аліса підкралася ззаду і прихилилася скронею до мого плеча. – Іноді я не можу відірвати від неї погляд, і отак як ти, здалеку, спостеріг за нею. Вона для мене справжнє диво.

Я нічого не відповів, лише обійняв Алісу і тепер ми стояли так удвох.

- Ти як? Мати жаліється на тебе, каже ти зовсім закрився у собі.

- Я такий як і був. Мамі варто зрозуміти, що я не можу світися веселкою просто так.

- Знаєш, я б на твоєму місці…

- От ви де! – ззаду нас пролунав голос матері. – Гості вже є. Алісо, хіба гарно змушувати всіх чекати?

- Ні, мамо. Вже йду. – Сестра багатозначно подивилася на мене і жестом запросила до банкетної зали.

День народження проходило як і всі подібні свята: привітання, подарунки, фото на згадку. Ближче до восьмої вечора більшість гостей вже поїхало додому, за столом лишилися лише найближчі родичі, і напевно саме тому мати вирішила прочистити мені мізки. Я відчував це всім своїм єством, а її дивні погляди у мою сторону, лише підтверджували мої здогадки.

- Хм… - мати прочистила горло, - що ж, Дмитрику, так як тут, за столом лишилися лише найрідніші, я думаю варто поговорити про твій стан.

Та невже… Ну давай мамо! Покажи свою безмежну материнську любов. В голові промайнула лайка. Я відсунувся від стола та напружився всім тілом. Здалося, що Аліса зрозуміла мене і тому поспішила заперечити мамі.

- Мам, здається це не те місце, де треба з’ясовувати подробиці особистого життя Діми.

- Не треба, Алісо. Ти все дитинство захищала його. Думаю, Діма вже не у тому віці, щоб ховатися за спідницю молодшої сестри.

Я не вірив у те, що чую. Ця жінка моя мати? Останні роки її наче підмінили, за роботою я не помічав цього, чи то просто не хотів помічати. Кожен наступний рік, що йшов після загибелі Ксюші, мати все більше пред’являла на мене свої права, наче мені не 37, а 17 рочків. Тому я вирішив покінчити із цим всім тут і зараз, особливо, коли матінка сама того хоче.

- Дякую, Лисичко, але не варто. Наша мама права – я вже давно не маленький хлопчик, може тому і самій мамі досить поводитися зі мною як з хворим на голову, яким можна легко маніпулювати? Як з власною річчю?

Вона явно не очікувала такої відповіді. На момент в її очах блиснула розгубленість, але за долю секунди на мене знову дивилася власна жінка.

- Що й треба було довести: у своїй самотності ти вже починаєш бачити того, що немає насправді. Синку, я ж бажаю для тебе лише найкращого. Я хочу бачити тебе щасливим, з жінкою, нарешті побавити онуків.

- Правильно, ти хочеш цього лише для галочки, аби було чим ще похизуватися перед своїми подружками.

- Дмитре! Притримай язика! Якби ти добре подумав, то зрозумів би, що тобі потрібен спадкоємець! Нашій родині необхідний хлопчик, той, що продовжить сімейний бізнес! І якби ця думка прийшла до тебе, то наступною мала б бути думка про всиновлення, якщо вже ти такий пан і біля себе не хочеш нікого бачити, а я б спокійно займалася собі вихованням дитини і…

- ДОСИТЬ!

Я відкинув столові прибори, вони з брязкотом прострибали вздовж столу. Не сказавши ні слова, я покинув свято.