Глава 4. Світловолосий янгол

Я мав забрати Марійку після 8 уроку, якраз опісля я встигав на вечірню конференцію. Я стояв на вході і чекав, годинник показував 15:35, охоронець поважно кивнув мені. Булькнув телефон. Смс. Мати чекає на вечерю. Майже кожного вечора я проводив у неї, а потім їхав додому, у порожню квартиру. Мати після смерті Ксенії занадто тиснула на мене, давила на мою самотність, наче на відкриту рану. Пропонувала переїхати, але я був несхильний – моя власна квартира, то мій острів болю.

Я дивився на сходи і чекав появи племінниці. Сонячні промені зайчиками стрибали по перилах. Як раптом з’явилася вона – білява, з великими очима, вона дивилася прямо на мене, а я застиг і не міг навіть кліпути оком. Дівчина була граційною як пантера. Струнка талія підкреслена спідницею-олівцем, що була трохи нижче коліна. Тонкі жіночні ноги видовжувалися ще більше завдяки чорним лодочкам на шпильці. Я закляк.

- Дімаааа!

Марійка висмикнула мене з полону. Я дивився на неї як на привид. Хіба може бути аж настільки схожість? Білявка. І такі ж блакитні очі, тільки в цієї вони надзвичайно великі, глибокі. Здається, я був трохи грубим та налякав її. Вона швиденько чкурнула назад, а тим часом малявка вже тягнула мене до машини.

- Це твоя вчителька? - Я посадив племінницю на заднє сидіння та надійно пристебнув паском безпеки.

- Лілія Олександрівна?

- Її так звати?

- Ага. Скажи, вона дійсно схожа на лілію, прям і звати її так.

- Угу.

- Взагалі-то, вона не моя вчителька, просто Лариса Ісаківна захворіла, і Лілії Олександрівні довелося займатися зі мною, готувати мене до олімпіади.

- Круто. Ти голодна?

- Мммм...так. Дімаааа?

- Що, комашка?

- А може Лідія Олександрівна стане твоєю новою дружиною?

Я різко підняв погляд у дзеркало заднього виду, там на мене дивилися чорнява кароока дівчинка. Очима повними розуміння та співчуття. Я зміг лише посміхнутися їй у відповідь.