Глава 3. Зустріч долі

Мій ранок завжди починався о 05:00. Я мала зібратися на роботу. Допомогти мамі з вранішніми процедурами. Розбудити брата, який старший за мене на сім років, але це ніяк не турбувало його і не заважало жити з нами, на мою зарплатню та мамину пенсію… Як він мені завжди казав: «Лия, детка, работа не для меня, я художник, мне просто нужна муза»… Ааа, ці його пафосні промови. А як щось написати  треба, то у кожному реченні та й помилка знайдеться. Теж мені…художник. Поки свою музу знайде, мамі вже і операція не буде потрібна…

- Мамо, я сьогодні запізнюся. Дівчинку з 5 класу, яку відправляють на олімпіаду, сьогодні після уроків буду готувати, сподіваюся Андрій почув мене і допоможе матері… - я промовила це з грізним тоном, повернувши обличчя до кімнати брата, де на мить припинилося копашіння.

- Лілія, дитинко, ми впораємося, не переймайся. Єдине, що попрошу – запиши мене, будь ласка, до Костянтина Івановича. Завтра ж будуть результати МРТ.

- Так, я пам’ятаю. Запишу. Не переймайся.

Поцілувавши мати, я з надією у серці, що Андрій таки не зникне у світі комп’ютерних ігор, пішла на роботу. Школа, у якій я працювала знаходилася за 20 хвилин ходьби від мого дому, тому для мене це була своєрідна медитація, за ті 2 роки, що я працюю, ніколи не користувалася транспортом. Звичайно, назад додому я могла б проїхатися трамваєм, але ні. Матері я казала, що таким чином економлю гроші, а насправді, як це гидко мені не було приймати, я просто хотіла побути сама. По мріяти про інше життя. Розіграти тисячі сценаріїв. Побути щасливою.

З великим роєм думок мені довелося розпрощатися як тільки я зайшла у шкільний двір. Охоронець – Степан Миколайович – радо привітався зі мною, та підсунув журнал для відмітки присутності. Я завжди посміхалася йому. Чимось він навіть нагадував мені батька, або мені це просто здавалося…

Сьогодні п’ятниця, а отже день мав пролетіти швидко в очікуванні вихідних. Не знаю як інші вчителі, але я, точно так само як і діти, чекала на вихідні.

Маша, дівчинка, яка мала їхати на міську олімпіаду з мови, прийшла рівно в зазначений час, по дзвонику на 8й урок. Якщо чесно, то мені здавалося, що це буде провал, але ні – дівчинка схоплювала увесь матеріал на льоту. Я не веду уроки у 5х класах, але через хворобу їх вчителя, ця ноша звалилася на мої плечі, але я приємно вражена її кмітливістю. Ми відзаймалися рівно 45 хвилин. Я ніколи не претендувала на особистий час учнів, напевно, саме тому діти приходили до мене на уроки завжди вчасно і хай не всі уважно слухали матеріал, проте, законні 45 хвилин ми були зайняті реальною справою.

- Машо, ти молодець сьогодні. Розбереш ті речення та слова, що на роздруківці. Якщо будуть питання, то підходь – вирішимо. За тобою хтось має прийти?

- Так, мій дядя Діма. – Дівчинка швиденько поглянула на мене карими оченятами та продовжила впихати зошити у свій рюкзачок з якимись феїчками.

- Йдем, я проведу тебе.

На мить я уявила себе мамою цього кароокого дива. Вона йшла поруч пристрибуючи, щось наспівувала собі під носика. Спустившись на перший поверх, я помітила на вході чоловіка. Сердитого. Саме в той момент Маша голосно закричала: «Дімааа!» і побігла в його обійми. Я обережно підійшла до нього.

- Доброго дня. Ви і є дядько Марії?

- Доброго. Так, я і є. – Він подивився на мене з висоти свого росту холодними сірими очима.

- Що ж, можете передати її батькам, що ми пройшли заплановану на сьогодні підготовчу програму, контрольні завдання вона також отримала.

- Передам.

Мене лякала його діловитість. Від цього чоловіка віяло холодом. Владою.

- На все добре. – Я швиденько розвернулася на шпильках, що нервово зацокотіли кахелем вестибюлю, і чкурнула до кабінету.