Я тебе не покину

На центральній площі Сайлентвілля (“площею” гордо звався клаптик землі між храмом і ратушею – єдиною двоповерховою будівлею в місті) було складене чималеньке багаття. Брат Седрик особисто простежив, аби вартові не лінувались та натягали достатньо хмизу.

Мелані була прив’язана до стовпа. Мотузки боляче врізались у руки та ноги.

Дівчинці було страшно до тремтіння в колінах. Так лячно їй не було навіть тоді, у лісі – побитій та кинутій на поталу хижакам своїми ж односельцями. Проте не зронила ані слова.

Благати про пощаду? Оцих? Та ж не допоможе. Вона навряд чи змогла б правильно висловити цю думку – але на прикладі Ільми вже зрозуміла, що в найтемнішій на вигляд душі може бути більше світла, ніж в тих, хто самоназвався його слугами.

Містяни зібрались довкола. Небагато – десятка півтора. Деякі дивились зі співчуттям, та далі поглядів справа не йшла – ніхто б не наважився суперечити інквізитору.

Троє вартових стояли поруч – чисто про всяк випадок. Один тримав напоготові запалений смолоскип.

Отець Санчо спостерігав збоку, склавши руки на грудях. Похмуріший за грозову хмару.

– В ім’я Світла та Порядку! – урочисто промовив брат Седрік. – Я засуджую цю заблукалу душу до очищення…

Червоно-чорна тінь впала згори, з даху ратуші.

Один з вартових гримнувся додолу зі зламаною шиєю, не встигнувши ніц зрозуміти. Другий – впав горілиць, отримавши в груди Стрілу Хаосу. Смолоскип покотився бруківкою.

Третій, перехопивши спис, смикнувся було вперед – та раптом завмер і зламаною лялькою повалився на землю. Коли в жилах засихає уся кров – сильно не порухаєшся.

– Злі чари! Рятуйся хто може! – роззяви в паніці кинулися врозтіч.

– Темне поріддя! – Седрик вихопив меча. На його обладунках засяяли сліпучо-білим захисні руни. – Я не боюсь! Твоя чорна магія безсила проти мене!

– А хто казав про магію? – недобре посміхнулась Ільмяріен. І – метнула кинджал.

Як і та жриця свого часу – інквізитор геть не подумав про фізичний захист. І так само отримав сталь у горлянку.

– Усі жерці – самозакохані бовдури,  – зневажливо кинула ельфійка. – Тепер ти, старий…

– Й… Й-я… – Санчо, збліднувши, позадкував.

Він був справжнім слугою Світла – можливо, єдиним гідним цього звання серед присутніх. І віра його була міцна. Та битися він не вмів абсолютно – навіть жодного бойового закляття не знав.

– Ільмо… – пролунав кволий голос. – Ільмо! Не вбивай!

Темна повернула голову, уважно поглянула на стягнуту мотузками Мелані. Обернулась назад.

– Тікай, старий. Тікай чимдуж, поки я… гм, добра.

Це, мабуть, вперше у житті вона застосувала до себе таке слово.

Забравши кинджал і підбігши до стовпа, швидко перерізала мотузки – і Мелані, не в силах встояти на ногах, впала їй в обійми.

– Вибач…

– Навіщо? – притиснувши малу до себе, Ільмяріен ніжно гладила її по волоссю. – Навіщо ти це зробила? Я ж стільки сил доклала, щоб ти була в безпеці…

– Я… я не хотіла… щоб ти помеееерла, – дівчинка не стрималась і все-таки розридалась, уткнувшись обличчям у червоно-чорну сукню ельфійки.

– Не плач, – Ільма обійняла її міцніше. – Пам’ятаєш, що я тобі казала? Зі сліз мало користі. Ну ж бо, – відсторонившись та присівши навпочіпки, долонею обережно витерла сльози з обличчя малої, – заспокойся, прошу. Нам треба йти. Часу обмаль…

– Я… я не можу. Вони так мене зв’язали, що тепер ніг не відчуваю…

– Я понесу, – сперши дівчинку спиною на стовп, ельфійка обернулась та присіла. – Обійми мене руками за шию. Тримайся міцно!

– Ільмо… чекай. Артефакт… у нього… візьми.

Кристал у мідній оправі валявся пору з тілом Седрика.

* * *

Вони встигли відійти у ліс десь на чверть милі – і тоді настав відкат.

Ільмяріен встигла обережно опустити дівчинку на землю, скинути сумку з плеча – і впала, мало не врізавшись головою у дерево. Хриплячи від болю, підтягнула себе до стовбура, сперлась на нього.

– Ільма.. Ільма! Що таке? Знову твоя рана?

– Ні, – через силу відповіла ельфійка. – Еліксир… я приготувала. Він дозволив мені забути про біль… На якийсь час. Але за все треба платити…

Обличчя темної викривилося в гримасі нестерпного болю.

– Я не зможу… йти далі. Бери… сумку, Мел. Я зібрала… все потрібне. Рятуйся. Залиш мене.

– Ще чого! – спалахнула дівчинка. – Я ж саме для цього все й затіяла – аби тепер кинути тебе, – вона поглянула на сумку, що лежала на землі. – Ти алхімічний набір теж взяла?

– Так… я не була певна… що вдасться повернутись…

– Ну тоді, – Мелані опустилась на коліна, розстебнула сумку й почала зосереджено в ній копирсатись, – приготуємо зілля. Просто тут. Всі складники у нас вже є… Ти подбала про мене – тепер моя черга.