Біль

Варево у алхімічному казанку вирувало, розносячи печерою солодкувато-пряний запах. Диму майже не було: замість відкритого вогню Ільмяріен використовувала найпростіший вогняний артефакт – брусок металу з вбудованим розжарюючим плетінням. Та все ж ельфійка працювала біля виходу, аби випари від приготування зілля виходили назовні.

Мелані крутилась поруч.

– Навчиш мене варити ці твої зілля?

– Нащо воно тобі? – сухо запитала Ільма, не відволікаючись від процесу. – Ти ледь опанувала свою магічну силу. Алхімія – це незрівнянно важче.

– Але ж я змогла навчитися магії, – не відступала мала. – Зможу й це!

– Для цього тобі потрібно буде розібратися в моєму довіднику, а він написаний мовою іллітірі – яку ти навряд чи знаєш, – ельфійка криво посміхнулась. – Ти й своєю-то людською мовою, либонь, читати не вмієш.

– А от і вмію! – з викликом промовила Мелані. І одразу ж знітилась. – Ну… трохи вмію.

– От саме що “трохи”. А Темна Говірка непорівняно складніша за вашу мову, і в мене немає стільки часу, щоб навчити тебе її.

– Ну будь ласка!

– Не заважай! – Ільма хотіла прикрикнути на дівчинку, та в останній момент щось спонукало її пом’якшити тон. – Послухай… Мені треба зосередитись, мала. Якщо я десь припущусь помилки, зілля зіпсується, і доведеться знов збирати…

Вона не договорила. Біль був різким, нестерпним та всеохоплюючим – наче всі нутрощі одночасно розрубали ударом найгострішого клинка. Ельфійка судомно смикнулась, ледь не перекинувши казан – в останній момент сперлась на руки, аби не впасти.

Невже забула вчергове накласти на себе закляття? А може… Воно вже не допомагає?

Насилу допленталась до спальника, впала на нього. Очі застилала червона пелена.

– Ільма! – Мелані кинулась до неї. – Що з тобою?!

– Все гаразд, – прохрипіла ельфійка. – Просто… трохи зле. Минеться.

– Та ні, не гаразд! – рішуче промовила дівчинка, склавши руки на грудях. – І щось це не схоже на “трохи зле”. Трохи зле – це якщо ногу поранити, як я. А ти мало не вмираєш!

– Дай блакитне зілля. Там, у сумці, – Ільма припіднялась на ліктях. Біль трохи відступив, але не минув повністю. – Воно допоможе.

– Дам, але тільки якщо пообіцяєш все розповісти!

Темна кілька секунд невідривно дивилась на неї.

– Ну і хто з нас тепер “злюка”? – сумно всміхнулась. – Гаразд, мала. Я розповім… Гадаю, ти маєш право знати. Тепер дай, будь ласка, зілля – поки я ще при тямі.

І вона розповіла. Усе.

* * *

– Ти… Ти хотіла мене вбити!

Мелані стояла посеред печери, стиснувши кулачки. Її обличчя було червоним від злості.

– Хотіла принести мене в жертву! Я була права, ти таки злюка!

– Я ж темна, чого ти від мене чекала? – втомлено відповіла Ільмяріен, прихилившись до стіни. Зілля допомогло, але тепер вона почувалась украй виснаженою. – І, до речі – не вбила ж.

– Ну дякую! Цікаво, чого ж не стала?

Ельфійка змінила позу, зручніше вмощуючись на спальнику.

– Я не змогла, – глухо промовила. – Рука здригнулась. Я проявила слабкість – і тепер не зможу повернутися додому та здійснити помсту.

– Нічого ти не слабка, – обличчя Мелані розгладилось. – Ти правильно все зробила.

Ільма відвернулась, споглядаючи краєвид за межами печери.

– Що тепер робитимеш? – запитала, намагаючись говорити максимально відсторонено. – Якщо хочеш – можеш піти. Я не триматиму.

– Ні, – впевнено заявила мала. – Я не піду. Я не залишу тебе тут саму.

Вона раптом підійшла, сіла поруч. Обійняла ельфійку й притулилась головою до її плеча.

– Логіка – це точно не про людей, – замислено промовила Ільма, намагаючись за саркастичним тоном приховати збентеження. – Я тобі щойно зізналась, що хотіла використати в ритуалі й забрати всі твої життєві сили… А ти до мене горнешся.

– Ти мене врятувала, як не як, – зарившись носом у її одяг, відповіла дівчинка. – Я б у тому лісі померла від голоду… Або мене з’їли б дикі звірі. А що хотіла принести в жертву… То не принесла ж. Бо сама не захотіла.

Вона відсторонилась. Подивилась уважно в очі.

– Чого одразу все не розповіла? Ми б змогли щось придумати… Разом.

– О, це неперевершено! – попри поганий стан, темній стало відверто весело. – Людське дитя пропонує “щось придумати”, аби прибрати наслідки прокляття жриці Ллос. Гублюсь у здогадках – що ж це може бути?

– Моя мати була знахаркою, – тихо відповіла Мелані. – Власне, будь вона жива – мене в селі й пальцем би ніхто не зачепив. Вона не встигла передати мені всі свої знання… Але я щось підгледіла, щось запам’ятала. От тільки в неї був зовсім інший підхід, ніж в тебе до твоїх зіль. Тому, якби ти мені пояснила хоч саме основне…

– Гаразд, мала, – втомлено зітхнула Ільмяріен. – Гаразд. Допоможеш мені приготувати чорнило, і я спробую перекласти частину книги вашою мовою. Хоча б основи. Щось – покажу сама. Але потім – зараз я маю відпочити.

Вона не вірила, що ця людська малеча зможе їй чимось допомогти. Але все одно – чомусь вирішила виконати її прохання.

Її план, схоже, зазнав невдачі. Та натомість – вона могла б бодай щось лишити по собі в цьому світі.

Два роки тому Ільма лише посміялась би з таких думок. Та нині – в ній щось змінилось.