Нелегкий вибір

Минуло два роки. Вдвічі більше запланованого терміну.

Мелані навчилась досить пристойно контролювати свою силу та користуватись чарами – принаймні самими базовими. Ільмяріен зробила, як їй самій здавалось, неможливе – вона ніколи не бачила себе в ролі наставниці й сама зі своїми вчителями постійно конфліктувала, та все ж змогла зробити з безталанної (за мірками іллітірі) дитини яку-не-яку, а чародійку. Хай навіть основна мета була й не в цьому.

Аура дівчинки стабілізувалась, вкраплення Темряви й Хаосу у ній набули чітких форм та обрисів.

Витративши певний час, ельфійка також навчила її правильно ходити пересіченою місцевістю – акуратно, без зайвого шуму і використовуючи свої новонабуті знання для маскування. Так вона могла бути впевненою, що мала більше по необережності нікуди не влізе.

Про те, що та використає свої навички для втечі, Ільма не переймалась. Ауру все одно не приховає… Та й хотіла б утекти – давно б вже спробувала.

Окрім усього іншого, Мелані підросла й окріпла. Це призвело, зокрема, до того, що старий одяг став на неї замалим. Те ганчір’я й так вже ледь трималося купи – поруч з дівчинкою Ільмяріен у своїй червоно-чорній зі срібним шиттям сукні, хай і потертій та місцями пошкодженій у боях, виглядала як верховна жриця Ллос на фоні тролихи. А тепер – і поготів.

Де знаходиться найближче людське поселення, ельфійка давно вже знала – ще в перші місяці вона, в цілях безпеки, ретельно розвідала найближчі навколишні землі. Тож просто й невигадливо пробралась туди – уночі, прикрившись сферою пітьми – і вкрала підходящу одежу. Помітити її було нікому.

Не те щоб вона робила це з великої турботи – просто думка про те, що Мелані буде шастати печерою голяка, якось не дуже вабила.

Кожні пару місяців Ільма повторно накладала на себе стабілізуюче кровне закляття – воно поки що допомагало. Вона все тягнула з остаточним рішенням. Вічно знаходилась якась причина – то аура в малої ще недостатньо стабільна, то треба дочекатись наступного оновлення кровного заклинання – бо під час ритуалу вона має бути в гарній формі й повній силі, то треба займатись зіллями…

Та далі тягнути було вже нікуди. У сусідній печері – замалій для проживання, та достатньо просторій для її потреб – було розкреслене ритуальне коло. Вхід був привалений каменюкою – аби одне допитливе бісеня випадково не сунуло туди свого носа.

Момент наближався.

* * *

Згорнувшись клубком на зібраній з сухого листя та ганчірок постілі, вкрита плащем, Мелані солодко спала. Ельфійка стояла поруч, замислено дивлячись на неї.

– Ти маєш це зробити, Ільмяріен, – пошепки промовила вона, звертаючись сама до себе. – Без цього ти не зможеш повернутися. Не зможеш здійснити помсту і відродити з попелу свій Дім.

Вона видобула зі складок одягу кинджал. Піднесла його догори.

– За Дім та…

Вона не змогла промовити до кінця фразу “За Дім та Богиню”. Рука, що тримала смертоносне лезо, тремтіла й не бажала завдавати удару.

Вона намагалась відродити в пам’яті події дворічної давнини – коли вона та останні її вцілілі одноплемінники відчайдушно бились за своє життя. Та замість того зрадлива свідомість підсовувала зовсім інші картинки.

Мелані гасає босоніж по траві. Натхненно “полює” на яскравого зелено-жовто-синього метелика – незважаючи на попередження, що комаха може бути отруйною. Щасливо сміється, коли в неї нарешті виходить створити перше заклинання. Плаче, випадково поранившись – майже невластива для темних річ…

Ільма ніколи не мала ні дітей, ні родини. Все життя вона присвятила магії та службі на благо Дому. Попри те, що напрочуд багато чоловіків вважали б за честь та за щастя бути поряд з нею – їй то все завжди здавалось неважливим і другорядним.

Потім вона увійшла в той вік, коли створити родину ще можна… Але вже, як би, й не прийнято. А потім сталась війна, потім ще одна – яка, власне, і стала останньою.

Всі можливості, що давало їй життя, були втрачені.

– Та що ж це, Ллос би його трафила, коїться! – злісно просичала ельфійка крізь зуби. – Це ж просто сопливе мале людисько! Зберись!

Самонавіювання не допомогло – “зібратись” не вдавалось.

– Хай йому грець, – видихнула Ільмяріен, ховаючи кинджал. – Гаразд. Це просто тимчасова слабкість. Я спробую пізніше. Вип’ю заспокійливе зілля, прийду до тями – і спробую.

Вона ще не знала, що на наступну спробу вже не зважиться.