Непосида - 2

– Кидай “Стрілу Хаосу”.

Пухнастий жирний тетерів, вмостившись на гілці, навіть не підозрював про загрозу своєму життю.

Ільмяріен та її “підопічна” сиділи в кущах під маскуванням. Хоч магія Темряви була ельфійці й недоступна, та вроджені здібності іллітірі нікуди не поділися – і сфера пітьми надійно вкрила їх обох.

– Я… я не можу, – тремтячим голосом промовила Мелані. – Це ж пташка.

– Це – наша вечеря, – холодно, але з легким відтінком іронії промовила Ільма. – Але ти, мабуть, не голодна. Що ж, тоді ввечері можеш погризти свій палець… Знову.

– Злюка! – дівчинка різко махнула рукою, і закляття вдарило у гілки, ламаючи та перекручуючи їх. Тетерів, невдоволено фиркнувши, став на крило.

– Непогано, – оцінила темна. – Над влучністю ще треба попрацювати. Вітаю, сьогодні на вечерю в нас цілюще голодування.

– Злюка, – буркнула мала.

– Повторюєшся.

* * *

Всівшись на спальнику і витягнувши ноги, Ільмяріен неспішно гортала сторінки алхімічного довідника. Варто було поповнити запас життєво необхідних зіль – те, що було в неї при собі на момент втечі з Підземелля, майже вичерпалось.

Крім того, вона шукала якийсь рецепт, що міг би хоча б тимчасово допомогти їй – на випадок, якщо ритуал раптом не вдасться. Пара варіантів була, та де взяти для них складники у цій глушині…

Мелані гасала десь ззовні. У печері, вряди-годи, панувала благословенна тиша.

Ненадовго.

– ДОПОМОЖИИИИ!!! АААААЙЙ!!!

– Що за нестерпне дитя… – простогнала ельфійка, відкладаючи книгу і зводячись на ноги. – Просила ж, нікуди не лізти.

Треба йти. Врешті-решт, малій не можна помирати – вона ще має виконати своє призначення.

* * *

В цьому місці берег над озером був уривчастим та сипучим, переритим кротами – і саме туди Мелані примудрилась забрести. Звісно ж, трапилось саме те, що рано чи пізно мало статися – земля під її ногами осипалась, дівчинка впала на мілину, при цьому ще й втрапивши ногою у розвилку між гілками напівзасохлого дерева, що нависало над водою. Нога була вивернута під неприроднім кутом – вивих, щонайменше. А може, й перелом…

– Д-допоможи… – зціпивши зуби, Мелані ледь стримувалась, щоб не закричати від болю.

Ільмяріен плавно зістрибнула вниз.

– Я, здається, казала тобі, щоб ти навіть не думала наближатись до озера. Чи я зверталась до когось іншого? Може, до каменів у печері?

– Ти злюка! – обличчя дівчинки скривилось у болісній гримасі, сльози струмком потекли з очей. – Я від болю зараз здохну, а ти мені нотації читаєш!

Ільма присіла поруч. На кілька секунд замислилась, добираючи потрібні слова.

– Ти не повинна плакати. Сльози ніколи й нікому не допомагають, повір, – дістала з сумки склянку з яскраво-помаранчевою рідиною. – Випий ось це, воно трохи вгамує біль. Але потім все одно буде боляче – ногу потрібно вправити… якщо, звісно, не хочеш решту життя кульгати.

* * *

Ільмяріен, притулившись до стіни, знову гортала довідник.

Мелані сиділа в іншому кутку печери. Розпухла нога була змащена зіллям, туго перев’язана і зафіксована в одному положенні. Тепер малій непосиді як мінімум кілька днів не світило вийти назовні.

– Ільма…

– Що тобі? – ельфійка опустила книгу та спідлоба глянула на дівчинку.

– Дякую, що допомогла. І вибач, що я туди полізла…

– Не дякуй, – темна знов занурилась у читання. – Одужаєш – допоможеш мені збирати трави для нових зіль. Треба буде відновити запас.