Непосида

– Коли ми будемо їсти?

У печері було тьмяно – яскраве світло створює дискомфорт для чутливих очей іллітірі. Єдиний світловий камінь сяяв ледь-ледь, на мінімумі потужності – аби було видно бодай щось.

Ще тут було тіснувато для двох. Зате – безпечно. Вузький вхід перекритий захисним бар’єром.

– Ми сьогодні вже їли, – Ільма спробувала зручніше вмоститись на спальнику. Вона звикла відпочивати у той час, коли на поверхні настає день – але тепер про це довелось забути.

У своєму плані ельфійка впустила всього один нюанс… Маленький такий. Малесенький. І полягав він в тому, що спокою їй тепер не бачити, як своїх гострих вух без люстерка.

– Це було вранці! – Мелані сердито тупнула ніжкою. – Я вже знов голодна.

З зітханням прийнявши той факт, що поспати сьогодні вже не вдасться, Ільмяріен прийняла сидяче положення.

– Я ввечері піду і щось вполюю. Там світить сонце, я погано бачу в таких умовах.

– Випусти мене на вулицю, – не вгамовувалась мала. – Я хочу подихати свіжим повітрям. Дістала ця печера!

Нестерпне дітисько. І не будеш же вічно тримати її під сонним закляттям або зв’язаною – тоді вона так і лишиться слабкосилим овочем, а це планом не передбачено.

– Ні, – сухо відповіла Ільма, спершись спиною на стіну. – Ти знову втечеш.

– Не тікатиму я, – знітилась дівчинка. – Я тоді злякалась. Ти ж темна ельфійка! Я думала, ти мене вбити хочеш… Або з’їсти.

Ще й розуму невеликого. Хоча… Де в чому вона, може, й права, просто думає трохи не про те.

– Якби я хотіла тебе вбити, зробила б це ще у лісі. Чого б мені було тягнути тебе сюди? І ні, їсти я тебе теж не збираюсь. Іллітірі – високорозвинений вид, ми не їмо розумних істот, – вона не втрималась від маленької шпильки. – Навіть людей.

– Ой, теж мені, вища раса! – Мелані скривилась. – Я не тікатиму, обіцяю. Зніми цю чортову магію і випусти мене, я в цій печері вже божеволію!

– Ні. Там небезпечно, в долині водяться хижаки.

– Я далеко не йтиму!

– Або в озеро знов полізеш. Я вже казала – там риби-вбивці, купатись у ньому не можна.

– Але ж ти купаєшся!

– Я бойова чародійка, – самовдоволено посміхнулась Ільма, – а не якийсь людський слабосилок. Для мене ці риби – вечеря. А тобою вони можуть повечеряти самі.

– Ти зла, – дівчинка склала руки на грудях та ображено відвернулась. – Я точно втечу звідси. Знайду можливість і втечу!

– І куди ж ти тікатимеш? – ельфійка з цікавістю схилила голову набік. – Повернешся до своїх родичів?

– Ні, – глухо відповіла Мелані, дивлячись в підлогу. – Бодай би їх ведмеді пожерли.

– А куди ж тоді?

– Не знаю. Піду в інше село.

– А ти знаєш, в якому воно боці?

– Знайду!

– Ну-ну. Скоріше тебе знайдуть ті самі ведмеді, про яких ти згадувала.

– Ну пусти! – сердито вигукнула мала. – А то закричу.

– Кричи, – флегматично знизавши плечима, Ільма дістала з кишені червоно-чорної сукні затички для вух. – Скільки влізе.

– Ну будь ласка… – сховавши обличчя в долонях, дівчинка відвернулась до стіни.

Темна тяжко зітхнула… І, несподівано навіть для самої себе, змахнула рукою, знімаючи захист на вході. Вона сама не знала, чому так вчинила. Може, простол набридло сперечатися з цією дрібнотою?

– Йди.

– Що? – обернувшись до неї, невіряче спитала Мелані.

– Йди, кажу. Влізеш кудись – нарікай на себе. Я тебе не рятуватиму.

* * *

– Сконцентруйся.

Мелані, витягнувши перед собою руки, заплющиила очі й напружилась. Чорна цятка невпевнено затанцювала в повітрі, здригнулась, намагаючись розширитись до повноцінної плями – і зникла.

Минуло вже півроку. Мала почувала себе значно краще, ніж одразу після їхньої зустрічі. Але природнім шляхом, без спеціальних тренувань, її аура розвивалася б до потрібної межі занадто довго – тож Ільмяріен вчила її створювати найпростіші магічні конструкції.

Виходило поки що так собі.

– Я не можу! В мене не виходить. Нащо мені взагалі та бісова магія…

– Тобі треба навчитись контролювати силу, – відсторонено промовила Ільма. – Якби ти вміла це раніше – твої односельці нічого б не дізнались, і ти б не втрапила у халепу.

– Вони б потім все одно дізнались!

– Вкотре переконуюсь, що людиська – тупі й обмежені створіння, – саркастично посміхнулась ельфійка. – Потім ти була б вже достатньо дорослою, аби постояти за себе. Або й взагалі піти та знайти місце, де ти зі своїми здібностями могла б почуватись вільно.

– О, ну так, пані “вища раса”! – уїдливо відповіла Мелані. – Ти, до речі, так і не розповіла, чого ти тут швендяєш сама цими лісами. Темні ельфи живуть під землею! Я може й мала, та не зовсім тупа, і дещо знаю.

– Мені там не місце, – сухо відповіла Ільма.

– Це ж чому? Що там трапилось?

– Не твоя справа, – ельфійка підібрала з підлоги заплічну сумку. – Я пішла на розвідку. До вечора маєш навчитися тримати “Клубок темряви” хоча б кілька секунд. Інакше – лишишся без вечері.

– Злюка!

– Так, і що  з того? – переступивши поріг, темна підняла за собою захист, перекриваючи вхід.