Остання з Дому

Під склепіннями тунелю кипіла сутичка. Мерехтіння та спалахи бойових заклинань розганяли звичну для Підземелля темряву. Тишу, що зазвичай панувала тут, розривав двіз сталі та гучні крики.

– За Дім та Богиню!

Іронічно, що цю фразу викрикували з обох боків. Більш того, бійці обох ворогуючих сторін були як дві краплі води схожі одні на одних: ті самі червоно-чорні обладунки та одяг, та сама темна шкіра, червоні очі, світле волосся та загострені вуха. Бо і перші, і другі – темні ельфи. Відрізнити їх можна було хіба за символами на броні.

Ільмяріен швидким рухом створила контрзакляття, відбиваючи ворожу магію. Метнула “стрілу праху” у відповідь. Запас мани у її джерелі добігав кінця – але на цей бій має вистачити. Бо живих (що з її боку, що з ворожого) лишилось не так вже й багато.

Війна у іллітірі в крові. Коли темні не влаштовують набіги на жителів поверхні або не нападали на інші народи Підземелля – різні Великі Доми з задоволенням влаштовували міжусобну гризню. Власне, в цьому був свого  роду порятунок для вищезгаданих мешканців поверхні – якби темні об’єднались, їм було б непереливки.

Їхній Дім приєднався до союзу, що мав би повністю змінити баланс сил у підземному світі. Але – не вийшло. Велика Мати К’Мір прорахувалась – і в результаті скінчила своє життя на вівтарі Ллос. Столичне місто було знищене разом з усіма жителями.

Вцілілі збились у кілька загонів, відступаючи до виходів на поверхню. У передгір’ях можна було деякий час перечекати, відновитись – і потім спробувати повернутись та відродити Дім. Але, звісно ж, просто так піти їм не дали.

Ільмяріен вже знала, що їхня група – остання з тих, хто вижив. Кристали Крові, що слугували для зв’язку з її сестрами з інших загонів, згасли один за одним. Тепер – їхня черга. До виходу з підземного світу лишалось не так багато, коли їх врешті наздогнали…

Їх тіснили. Воїни попереду падали один за одним. Ворожий мечник, прорвавшись уперед, раптом виник просто перед нею.

Бій на мечах не входить до числа навичок бойової чародійки. Та це не означає, що у ближньому бою вона не може за себе постояти.

Вчасно накладена “кам’яна шкіра” дозволила відбити удар клинка лівою рукою, а наступного ворог завдати вже не встиг – кинуте слідом закляття висушило всю кров у його жилах. Тіло ельфа знерухомленою лялькою впало на кам’яну підлогу.

Вона озирнулась. Всі її одноплемінники були мертві – але й з ворогів стояти на ногах лишився тільки один… Одна.

Розшита срібними павуками чорна сукня, змієбатіг в руках, очі палають золотом… Жриця.

Жриць Ільмяріен не любила. Своїх, з рідного Дому, ще якось терпіла. Чужих – відверто ненавиділа.

Високомірні лярви.

– Ну от і все, поріддя К’Мір, – зневажливо кинула чужинка. – Зараз все скінчиться. Богиня покарає тебе за підступність та зраду, як і твоїх недолугих родичів!

– А може, тебе? – не лишилась в боргу Ільма. – Менше базікай і нападай.

Жриця кинулась вперед – одночасно творячи закляття й замахуючись батогом. Зміїні голови з шипінням розкрили пащі, прагнучи вп’ястись у живу плоть.

Будь-який удар змієбатога може стати або смертельним, або назавжди скалічити. Так само небезпечна й божественна магія Ллос. Вирішувати треба було швидко.

Ільма встигла накласти щит – найпростіший, на щось складне не стало б часу – кинути “стіну праху”, а потім – метнути кинджал, підправляючи його політ телекінезом.

Божественне прокляття вдарило у щит, розриваючи його на клапті. Зміїні голови осипались попелом. Кинджал – влучив у ціль.

У своїй зарозумілості жриця забула про власний захист – за що й поплатилась. Влучно кинуте лезо пробило їй горло, вийшовши вістрям з потилиці.

– Солодких снів, сучко, – Ільма зневажливо плюнула на тіло суперниці. Плювок вийшов кривавим. Ноги підкосились.

Вороже заклинання таки дістало її – слабенький щит не врятував. Зовнішніх ран не було, та магічним зором ельфійка явно бачила у себе численні внутрішні ушкодження. Ковток зілля трохи покращив ситуацію, але лише тимчасово.

Ситуація віддавала приреченістю. Вона лишилась сама, поранена – можливо, смертельно… Для когось це був би кінець. Але кожен темний до останнього чіплятиметься за своє життя.

Швидко зібравши з найближчих тіл – і своїх, і чужих – все, що могло в майбутньому згодитись, Ільмяріен попрямувала тунелем угору.

До поверхні. Це єдине місце, де в неї є шанс вижити.