Глава 22.Війна почуттів 

Глава 22
Війна почуттів 

Джейсон:В сенсі я?Я не зроблю цього.

Джейкоб:Ти боїшься правди,брате.
Джейсон:І що ж це за правда, Джейкоб? Що ми — близнюки? Що тебе покинули, а мене — ні? Думаєш, це дає тобі право катувати людей?

Джейкоб:Ні! — вигукнув Джейкоб, і голос його зламався. — Це не про право. Це про баланс. Мене не просто покинули — мене викрали з життя! І мене виростили серед мовчання, голоду і тіней, а тебе — серед світла.

Джейсон мовчав. Він важко дихав, обернувся до Елізабет. Вона вже сіла, обперлась на стіну. Її очі блищали — не від болю, а від жаху й жалю.

Джейкоб:Коли я був дитиною, — продовжив Джейкоб, — я часто бачив сни. Один і той самий: я стою у вогні, і крізь полум’я простягає руку хлопчик — моє обличчя. Я тоді ще не знав, що це був ти. Але я пам’ятаю той жест. Він кликав мене... додому.

Джейсон:Ти міг знайти мене… — прошепотів Джейсон. — Міг поговорити.

Джейкоб:Поговорити? — Джейкоб розсміявся гірко. — Як говорити, коли ти не знаєш, чи існуєш узагалі? Коли твоє ім’я не твоє?Мене били, зневажали… і я став іншим. Став тим, хто бачить людей наскрізь.

Джейсон:Ти став тим, хто вбиває їх, — з люттю в голосі додав Джейсон.

Джейкоб:Ні, брате... я став тим, хто карає. Не заради себе — заради тебе. Щоб ти ніколи більше не став жертвою. Щоб вона... — він кивнув на Елізабет — не змогла зламати тебе, як зламала мене.

Тиша. Свічки тріпотіли в повітрі. Наче навіть вітер не смів порушити цей момент.

Джейсон:Вона не зламала мене, — прошепотів Джейсон. — Вона просто не змогла бути зі мною. Це не злочин, Джейкоб. Це життя. Ми всі помиляємося. Але ми не стаємо богами суду через це.

Очі Джейкоба затремтіли. Він ступив крок уперед. Його руки повільно піднялися, як у того, хто здається.

Джейкоб:Я щодня прокидався з питанням: чому не я? Чому він живе, а я — лише виживаю? І сьогодні я побачив відповідь. Ти не ворог. Ти — дзеркало, що не боїться тріщин.

Джейсон:А ти — брат, якого я не знав, але завжди відчував, — сказав Джейсон тихо. — І якщо в тобі ще щось залишилось людського... відпусти її.

Джейкоб:Я відпущу її,добре,як скажеш.Ти це хочеш почути?Я сюди її привів,щоб ти позбувся її.Позбувся свого болю.Ти ж цього хочеш?

Джейсон задумався....:Ні не хочу,ні при ніяких обставинах я її не вб'ю.
Джейкоб:Ніколи не говори ніколи.Ти не знаєш,що можна від неї очікувати...

Тим часом Елізабет все думала:
Навіщо я тоді так зробила?Навіщо його покинула?Я була з ним щаслива.Я просто побоялась.Побоялась прожити все життя з ним.Побоялась дорослого життя.Я його кохала,але покинула.Зробила йому боляче.Я не хотіла,але тоді так треба було.Я була недостатньо доросла на той час.І зараз це вилилось в дуже погані умови....Я вийду звідси жива?

Тим часом у фургоні
Джонатан:Ми сидимо тут вже пару годин,а його досі немає.Мені це не подобається.І навіть дуже.Може Джейсон знайшов його раніше ніж ми?Я не сумніваюсь у ньому,але це ставить всю операцію під загрозу.Де мені його зараз шукати,я поняття не маю.Мона,Білл сидіть тут,а я піду до квартири.Можливо знайду якусь підказку.Він зайшов до квартири.Почав шукати серед паперів якусь зачіпку.Тут прям посередині столу лежало заключення:
> "2 вересня 1968 року. Фрай Джейсон. Фрай Джейкоб. Двійня. Один зник під час евакуації. Батьки: Лілі та Чарльз Фрай. Мати зниклого: Мередіт Паркер. Підозра на підміну дитини — не підтверджена. Справу закрито."

Його око наповнилось незрозумілістю.Він не міг в це повірити.

2 вересня 1968 року 

Молодий рятівник Джонатан Тері.Саме його та його бригаду відправили в той день гасити пожежу.Прибувши тоді на місце вони відразу прийнялись до роботи.У Джонатана була задача контролювати напір води.Але тут до нього підбігає жінка.Це була Лілі Фрай.

Лілі:Будь-ласка,врятуйте нашого другого сина,він ще там всередині.Я вас прошу,Будь-ласка!!!!!!
Джонатан:Заспокойтесь,мої колеги врятують його.

Лілі:Будь-ласка,я вас прошу врятуйте мого сина,він не має так померти.
Джонатан:В якій вінн палаті був?
Лілі:204
Джонатан:Ерік,подивись тут,мені треба всередину.
І Джонатан побіг всередину.Забігши на другий поверх він почав шукати палату.
Він зупинився бо його охопив шок.Він замер.І в його голові лише дитячі крики.

Джонатан:Тут ще є діти......?

Плач,крики дітей,це все починал зводити його з розуму.Розуміння того що він їх усіх не врятує.

—Я так хотів бути рятівником,хотів рятувати всіх,бути героєм.А зараз я хто?
Ці крики,цей плач.Я маю хоч когось врятувати,я іду в 204 палату.—подумав про себе Джонатан.

Заходячи в ту палату він знову завмер.
В палаті було шестеро дітей.І всі горіли заживо.Але при цьому вони були ще живі.У нього були лічені секунди на прийняття рішення.Він вирішив рятувати,хоч в нього і було розуміння що це марно.Але він був молодий,і жив у світі де носив "рожеві" окуляри.І ось підбігаючи до одного немовля,на нього зверху падає палаючий елемент.Впала вона йому прямо на ліву частину обличчя.Сильна біль,опіки,але він терпів.Підбігши до першої дитини,він нахилився щоб взяти її на руки.Але глянувши дитині в очі яких вже навіть не було видно,він прийняв рішення виходити самому.Переступивши через себе він залишив тих дітей там,та сам направився до виходу.Вийшовши звідти він впав на коліна,і почав плакати......
До нього підбігають медики та Лілі.
Лілі:Де він?Де Джейкоб??????
Джонатан же не промовив нічого.Просто сидів на колінах і мовчав.Йому почали надавати першу допомогу.

Через деякий час він звільнився з рятівників,та пішов у іншу сферу.Але його маска на пів обличчя та відсутність шкіри на тій же ділянці,завжди нагадуватиме йому про той день........

Теперішній час 
Джонатан:Невже,Матеріаліст це він.Той хлопчик якого я мав тоді врятувати.Джейкоб.Це брат-близнюк Джейсона.Тепер все зрозуміло.Все стало на свої місця.Він почав оглядати цю записку.Вологість,плюс запах свічок.Треба взяти карту та глянути де є відлюдні місця з високою вологістю,біля річки якоїсь.І де не буде ні однієї живої душі.