Глава 21.Операція "Фрегат"

Глава 21 
Операція "Фрегат"

На наступний день всі четверо зібрались в кафе що було в центрі міста.
Кожен замовив собі по каві,та вони почали обговорювати план.

Джонатан:Отже,план такий.Мона та Білл прийдуть завтра в ту квартиру де на них теоретично буде чекати Матеріаліст.Мона тобі відведена головна роль у цій операції.Твоя задача буде довести йому що ти хочеш зруйнувати свої стосунки.
Мона:Але ж в мене їх немає?
Джонатан:Це не важливо.Важливо щоб він повірив,що ти хочеш розбити серце чоловікові.Розумієш?Для нього любов це фікція.Тому ми в тебе віримо.І будемо поруч якщо що.Я так точно.
Білл,твоя задача буде піти звідти раніше,адже ви прийдете разом,а ти підеш раніше.І знайдеш мене.Я буду сидіти у синьому фургоні.Саме звідси ми і будемо вести спостереження.
Я буду сидіти у фургоні,та чекати на подальші дії маніяка.Джейсон.Твоя задача буде зрозуміти де може бути його логово.Ти ж детектив.Тому це я залишу на тебе.Поки що все,якщо всіх все влаштовує,то починаємо операцію "Фрегат".
Мона:Чому Фрегат?
Джонатан:Бо я люблю кораблі,неважливо.Це просто кодове слово.
Все тоді всім до завтра.....
На цьому вони розійшлись і почали готувати себе до завтрашнього дня.

Наступний день 
Туман повільно стелився уздовж дороги, стираючи обриси дерев. Джейсон сидів за кермом, але в голові обертався не маршрут. Він не мав карти. Не мав орієнтирів. Він мав лише порожнечу... і передчуття.

Промайнула думка. Він згадав про усі вбивства,і всі вони були скояні вночі,він завжди обирав темряву та безлюдні місця.

І тут він зрозумів. Неосвітлені райони. Забуті місця, де немає електрики. Він схопив карту Лондона, олівець, викреслював райони. Йому потрібна була тиша.Без світла. Без сусідів.

Потім він пригадав: коли їхав у бік міста, на в’їзді в Лондон було відгалуження — вузька тропа, що тяглася вглиб лісу. Чомусь тоді вона збурила в ньому неспокій, але він проігнорував його.

— «Туди...» — прошепотів Джейсон, звертаючи кермо.

Тропа була майже непомітною — здавалося, її з’їла сама земля. Висока трава, волога від ранкової роси, билася об черевики Джейсона, коли він йшов у глибини лісосмуги, за старим дорожнім знаком "Лондон". Він зупинився на мить, перевів подих — щось було не так. Це було схоже не на здогад, а на первісне відчуття, що в його нутрі щось щелкнуло — як коли довго обертаєш кубик Рубика й раптом все збігається.

Погляд ковзнув ліворуч — стара хвіртка, напівзруйнована, вела до непримітного будинку. Вікна — забиті дошками, стіни — потріскані, дах — покритий мохом. Але не це привернуло його увагу. Поруч — дерево. Звідти ще з ночі ледь тлів недогарок сигарети Camel. Джейсон підійшов і присів. Доторкнувся до попелу — теплий. Він тут був.

Він відчинив двері. Усередині пахло вогкістю й воском. Приміщення було темним, але не мертвим — у повітрі висів осад чиєїсь присутності. Світло з кишенькового ліхтарика вирізало з темряви образи: книжки, розкидані на підлозі, старі меблі, свічки, ще не догорілі… але головне — стіна.

Там, як вівтар, висіла карта. Навколо неї — фотографії. Десятки. Дівчата. Підписи. Червоні лінії між іменами, як нитки між зірками. І в самому центрі — вирізане фото з чотирма людьми в білих халатах. Він, Джейсон, посміхається на ньому, а поруч — Марк, Білл… і Елізабет. Здається, вона стоїть трохи осторонь, але її рука торкається плеча Джейсона. Його серце стиснулося.

Поруч на столі — вирізка з газети. Не кримінальна хроніка. Це був репортаж з медичної конференції… А за нею — ще один знімок, раніше невідомий: Елізабет обіймає квіти,саме це фото колись зробив Джейсон.

Його погляд упав на стіну, що була частково прикрита тканиною. Він смикнув її — і завмер. Там було дзеркало. Величезне, закіптюжене, старе. Але не це його вразило. Над ним вирізані дві фрази, майже вручну:

> "Джейсон Фрай — живий доказ того, що я існую."
"Я — дзеркало, в яке ти ніколи не дивився. Ми — одне тіло, поділене вогнем."

Йому стало холодно. Він наблизився до дзеркала. І побачив на ньому — своє обличчя. Але… інше. Вираз жорсткіший, очі холодніші. У кутку рами — ножем вирізано: "Джейкоб."

— Чорт… — прошепотів він. — Це не… це не може бути…
Раптом з підлоги почувся стогін. Він кинувся до старого, майже непомітного люка. Відкрив. Там, у пітьмі — ланцюг. І дівчина. Виснажена, в закривавленій сорочці. Це була вона.

— Елізабет?!

Вона ледве відкрила очі, прошепотіла:

— Джейсон… тіка… він…

І в ту ж мить з-за нього долинув голос:

Джейкоб:Пізно, брате…

Джейсон обернувся. На порозі стояв чоловік. Чорне пальто, темне волосся, погляд — ніби з його власного обличчя, але спотворений ненавистю і болем.

Джейсон:Що… чорт забирай… хто ти такий?

Джейкоб:Я? Я — це ти. Я той, ким ти міг бути, якби тебе залишили в тому пологовому будинку. Я — Джейкоб Фрай.

Кілька секунд — тиша. Ні птахів, ні вітру.

Джейсон:Ти мій брат?.. — Джейсон зробив крок назад. — Це… це неможливо.

Джейкоб:Не неможливо. Просто несправедливо. У тебе було все. Любов. Освіта. Елізабет. А я? Я — експеримент. Шрам, забутий усіма. Але тепер… ми знову разом.

Джейсон:Це не "разом"! — крикнув Джейсон. — Ти викрадаєш! Вбиваєш! Це не братство!

Джейкоб:що таке братство, Джейсоне? Кров? Спогади? Ми їх не маємо. Але ми маємо біль. Спільний. Просто ти його заглушив… а я — зробив із нього істину.

Джейсон підійшов до Елізабет. Вона слабо вхопила його за руку.

Джейсон:Відпусти її, — прошепотів він. — Вона вже не зі мною. Ти виграв, добре? Вона… уже не моя.

Джейкоб хитнув головою.

Джейкоб:Я не хочу вигравати. Я хочу, щоб ти відчув.

Джейсон:Я вже все відчув. Твій біль — він мій. Я розумію, що з тобою сталося. Але це не виправдання…

Джейкоб:Не виправдання, — повторив Джейкоб. — Це причина.