Глава 16.Свобода

Глава 16
Свобода 

Настав день операції.Мередіт та Джейкоб прибули до лікарні.

Біла стеля. Пусті стіни. Джейкоб сидів на підлозі, спершись спиною на батарею, пальці судомно терли шкіру на зап’ястках.

— Стій. Не роздерай себе, — пролунав голос. Хриплий. Втомлений. Але повний сили.

Джейкоб:Цей голос,Його присутність — як стара шкіра, яка ніколи не спадала.

Голос:Вони не друзі, Джейкобе. Це не лікування. Це — контроль. Вони хочуть зробити з тебе слухняну тінь.

Джейкоб:Я просто хочу, щоб усе це припинилось…

Голос: І припиниться. Я — твій щит. Я завжди тримав тебе в безпеці.Я не дозволю цьому світу тебе ламати.

За склом з’явився лікар. Із записником. З інструментом. З оцінюючим поглядом.

— Сьогодні вони спробують мене вирізати, — сказав Джейсон. — Але пам’ятай, хлопче: без мене ти будеш не вільний… а голий перед їхнім світом.

Джейкоб стиснув щелепу. В грудях стиснуло. В очах — паніка.

Джейкоб:Може… може, я й справді хвора людина.

Голос:Ти — не хворий.Ти — інакший. А я твоя правда. Їм просто страшно, бо я бачу все, як воно є.
Починається операція 

 В кабінеті холодно. Джейкоб лежав, ремені на грудях і ногах. Очне яблуко тримала розтяжка, лампа сліпила в зіницю.

— Вони знищують мене, бо бояться, — прошепотів голос. — Бо знають, що я не дам тобі бути їхнім рабом.

Джейкоб:Ти змушував мене бачити речі, яких не було.

Голос:Я показував правду, яку ти не хотів бачити. Я рвав брехню на шматки. Хіба це злочин?..

Лікар підніс інструмент. Ввів його в куточок ока.

— Зараз трохи натисне, — сказав, як годинник.

Голос:Джейкобе, послухай мене, — Голос вже не кричав. Його тон зривався, хрипів, але був повний сили. — Я тримав тебе в руках, коли всі відмовлялись. Я говорив, коли всі мовчали.

Удар молотка. Клац.

— Не відпускай…— ще тихіше звучав голос

Метал прослизнув між стінками черепа, проникаючи в найсвятіше.

— Джейкобе… — ще тихіше промовив голос

Усе навколо затихло. Зображення розмилося. Вага світу впала.

Голос: …я був єдиний, хто тебе любив таким, яким ти був…

І в тій останній миті, коли інструмент перерізав найтонші нервові волокна, голос прошепотів востаннє:

Голос: …а тепер, коли мене не стане… обіцяй, що більше ніколи не довіришся людям.......

Пройшло 30 хвилин після операції 

Він сидів на ліжку, дивився в підлогу. Порожній погляд. Руки лежали на колінах. Все виглядало... нормально. Надто нормально.

Медсестра щось питала, але він не чув. Голос не лунав. Він — зник. Немає хрипкого шепоту, немає порад, немає сварок.

Тиша.

— Я сам? — запитав він ні до кого.

І тиша відповіла: так.

Він торкнувся зап’ястя. Шкіра — гладенька, загоєна. Біль не приходив. Страху — не було. Ні гніву. Ні любові.

Тільки механічний рух думки.

— Якщо вони вирізали голос… значить, тепер я вільний.

Але "вільний" не означало "живий".

І десь у цій тиші, холодній і безжальній, народжувалась інша істота — та, що збиратиме уламки. Без емоцій. Без страху.

Тиша.....

Тиша — це коли нічого не болить. Не говорить. Не тривожить.

Він не міг сказати, ким є. Але знав точно, ким більше не був.

У палаті панував порядок. Все мало форму: ліжко — пряме. Стіна — рівна. Люди — функції.
Пройшло пів дня

За вікном — майже ніч. Лампа на вулиці миготіла, мов серце, що б’ється через силу.

У коридорі роздавався сміх. Жінка — медсестра. І чоловік — пацієнт.

Вони говорили про щось просте. Вона сміялася, кидала волосся назад.

Чоловік дивився на неї, мов на сонце. Але в її очах не було ні тепла, ні потреби.

Тільки гра. Контроль.

Вона знала, як дивитись. Як тримати його на гачку. Як дати йому надію, а не відповідь.

І Джейкоб... ні, не Джейкоб... тіло без імені... дивився.

Спостерігав.

Аналізував.

— Вона нічого йому не обіцяла, — подумав. — І все ж він дивиться на неї, мов на спасіння.

Він навіть не бачить, що вона — не спасіння, а гачок.

Пізніше того ж вечора, чоловік сидів у коридорі. Обличчя сіре. Очі червоні. В руках — зім’ята серветка.

— Вона сказала, що їй шкода. Що вона не шукає нічого серйозного, — бурмотів сам до себе.

— А він… — подумав безіменний. — Він був готовий померти за неї.
І щось у тому спостереженні закріпилось. Як формула. Як закон.

— Жінка не мусить брехати, — пройшло в голові. — Достатньо, що вона дозволяє в себе вірити.

— Достатньо, щоб він зламався сам.

Вночі він знову сидів біля вікна.

І подумав:

— Якщо можна контролювати серце — можна контролювати людину.

А якщо серце — точка вразливості...

— Тоді ті, хто цим користуються, — небезпека.

І тільки тепер, уперше за весь час після операції, він усміхнувся. Ледь.Але це була не людська усмішка.

Це була усмішка системи, яка знайшла логіку в безглуздому.І перший висновок вивівся у нього в думках:

Слабкість — це любов.

А жінки, які її викликають, — мусять бути вивчені.

І ліквідовані.......

Початок шляху Матеріаліста 
Та кінець 16 глави