Розділ 19

19 Мирослав

Розумію, що геть нічого не розумію! Яна знову реве, заливається сльозами, і нічого не каже про хворобу. Вона зовсім не схожа на хвору - зранку ще випромінювала здоров'я і життєрадісність. Змусила мене працювати як віслючок. З малими возитись, плани писати - а зараз я просто в шоці.
Таки налив їй вина. Щоб вона трохи вгамувалась. І слово за слово витягнув історію про життя її батька. Той захворів несподівано, хвороба була дуже рідкісною. Якийсь синдром, якогось вченого, прізвище якого я навіть вимовити не міг. Вони продали чимало, збирали кошти через благодійний фонд, але все виявилось марним. І тепер Яна переконана, що у неї те саме захворювання.
- Це якась помилка! - я не міг повірити. - Ти сказала, що у твого тата була застуда, яка вже потім переросла у хворобу. Але ж у тебе немає жодних симптомів.
- Синдром не вивчений! Може і не бути спочатку симптомів, - Яна знову гірко схлипнула.
- Слухай. Ти маєш пройти обстеження ще раз!
- У мене не має грошей! І в кредит я не хочу влазити. Це все безглуздо, тільки Дмитрику борги залишаться.
- За гроші не турбуйся! - я пройшовся кухнею, а потім рішуче покликав Дмитрика. - Одягайся!
- Ти що задумав? - Яна відірвалась від процесу оплакування себе.
- Ми демо в гості!
- Ти здурів? Вважаєш, я зараз в стані їздити в гості? Я маю якось осмислити свій діагноз, я просто хочу побути сама і …
- Ревіти? - я трохи розсердився. - Обирати собі пам'ятник? Будь ласка, заспокойся, і зосередься на тому, що твій діагноз необхідно підтвердити компетентними лікарями.
- І куди ти мене зібрався везти на ніч?
- Побачиш.
Я просто був не готовий зізнатись про те, що придумав. Я сам ще не до кінця вірив в це. Я хотів просити грошей у свого батька. Я, той що клявся, що ніколи не опуститься до такого. Але зараз було не до моєї гордості. Я дійсно дуже сильно переживав за Яну.
Вона була чудовою жінкою. Такою ніжною, теплою, розумною. Я не міг допустити, щоб вона хворіла. Мені було дуже страшно навіть уявити на мить що її не стане.
Цей страх прийшов на зміну невірі і першому шоку. Так, ніби в груди запустили темну хмару, і вона гризла мене зсередини. Не може так бути, щоб Яни не стало.
Якби ж то я мав доступ до своїх рахунків, я б не був вимушений випрошувати в тата допомоги. Але вже сталось як сталось.
Поки мав рішучість, мусив їхати в місто.
Дмитрик зайшов до нас вже одягнутий.
Яна поправила на ньому светр і застебнула куртку. Втрьох ми вийшли в морозну ніч. Дії трохи привели Яну до тями. Вона заспокоїлась.
– Все буде добре - я пригорнув дівчину до себе на порозі. А потім чмокнув в губи, більше не соромлячись Дмитрика.
- Так, а що сталось? - почав допитуватись хлопчик.
- Ми їдемо в гості до моїх батьків, - повідомив я їм, коли ми вже сіли в машину. І про всяк випадок заблокував двері.
- Мирославе! Так не робиться! - Яна почала обурюватись. - Без попередження, ввечері, я не у формі…
- Довірся мені.
По правді я і сам почав нервувати. Вперше звертаюсь до батьків з такими проханнями. Вперше везу дівчину до них в будинок. До цього вони не знали жодної з моїх пасій. Але я відігнав від себе ці думки.
Дорога зайняла понад дві години. На годиннику було вісім вечора. Яна знервована майбутнім знайомством з моїми батьками навіть забула про свій смертельний діагноз, що мене трохи потішило. Вона посилено витирала сльози і зіпсований макіяж. позиркуючи в дзеркальце.
- Ого! - вирвалось у Дмитрика, коли ми зупинились перед залізними воротами батьківського будинку. Велика двоповерхова будівля Паламарів в передмісті вражала розмахом. Тут все кричало, що у власника є багато грошей. І ковані прикраси на паркані, і бронзові решітки на вікнах і скульптури в саду. - Ти тут живеш?
- Повірити не можу, що ти проміняв це на село, - вирвалось у Яни.
- Це все дурниці, - впевнено відповів я. - В селі я знайшов щось набагато важливіше. Вас.
Яна кволо усміхнулась. Напевно подумала, що знахідка виявилась не довговічною.
Я взяв її за руку, з іншого боку мене тримав Дмитрик. І так ми ступили в лігво лева.
В передпокої нас ніхто не зустрічав. Мама знайшлась у вітальні. З маскою на обличчі вона гортала телефон.
– Привіт, мам, - я натягнув чергову посмішку.
- Мир? - мама здивувалась так, що глиняна маска на її обличчі пішла тріщинами на лобі. - А ти чому тут? Ти хіба не в селі? І хто з тобою?
- Мам, знайомся, це моя дівчина, Яна, - я трішки відступив від дверей, щоб краще було видно принишклих Яну і Дмитрика. - І її син, Дмитро.
- Дуже приємно. Ельвіра Петрівна, - представилась мама. - Ви трішки несподівано. Не будете так люб'язні зачекати поки я приведу себе до ладу? Зараз скажу хатній робітниці, щоб накрила на стіл…
- Мам, ми ненадовго, - почав я. Втома підкрадалась непомітно. Цілий день працював же. Ще і мамин снобізм. Хотілося швидше переговорити з батьком за гроші. Але потім подумав, що Яна напевно голодна. Це ми з малим встигли повечеряти. - Але від вечері не відмовимось. Може поки я поговорю з татом. Де він?
- У себе.
Я кивнув Яні, щоб йшли за мною. Батько любив ввечері сидіти в своєму кабінеті. Там на одній стіні висів плазмовий телевізор, де батько дивився новини, під теликом знаходився бар, та він торкався до нього вкрай рідко.
Чим ближче підходив до кабінету, тим страшніше ставало. Оця невпевненість і страх осоромитись перед Яною - вона теж була для мене новою. Мимоволі сильніше стиснув Янині пальчики. Вона зойкнула.
- У тебе дуже мила мама, - прошепотіла дівчина.
- Ага, - кивнув. Знала б вона як ця мила піранья вміє обдерти м'ясо до кісток.
Дубові масивні двері здавались мені Рубіконом. Ще було не пізно розвернутись і втекти. Але я не міг відступити.
- Добрий вечір тату! - з порогу бадьоро заявив я. - Знайдеш для мене кілька хвилин?
- Ти, бачу, не сам, - прицільні постріли колючих очей обмацують мене, Яну, Дмитрика. - Що сталося на цей раз? - голос сухий. Сповнений очікування неприємностей.
- Це Яна, моя дівчина, - вдруге сказати цю фразу було легше. І навіть її звучання придало мені впевненості. - А це Ярослав Єгорович. Мій .. тато.
- Дуже приємно, - Яна кивнула.
- Отже, Мирославе я чекаю відповідь на питання. Що сталось? Я бачу що дівчина засмучена. І зауважу, ти ніколи не водив до нас дівчат.
- Бо раніше не було такої серйозної причини, - я запросив жестом Яну в кабінет, і підвів до дивану. - Присядь, мила.
Дмитрик тим часом зацікавлено роздивлявся все навколо. Особливо його зацікавили мініатюрні танки за склом - тато збирав колекцію міні копій.
- І що ж за причина? - скепсису в голосі тата не зменшилось. Але було видно, що він здивований.
- Річ в тім, що Яна має підозру на серйозне захворювання, - я обережно підбирав слова, щоб не спровокувати в дівчини новий потік сліз. - І нам треба гроші на додаткові обстеження.
- І ви думаєте, що я повірю в цю байку? - батько рубав, не соромлячись нікого. Я відчув як приливає кров до щік. Очікував будь-яких слів, але не таких.