Розділ 18

18 Яна

Сон перервав телефонний дзвінок. Розплющивши одне око, побачила годинник. На ньому було рівно шість. Ненавиджу такі вранішні підйоми. Хто вкрав годину мого сну?

Потягнулася до телефону й побачила ім'я шкільного водія. Річ у тім, що до нашої школи діток привозили з двох інших сіл, тому водієві слід було поїхати раніше і до дев'ятої години привезти усіх учнів. Що вже трапилося сьогодні, що він дзвонить? Знову зламався автобус?

— Слухаю, — сонно відповіла я. Миря щось простогнав і перекинувся на інший бік, а я вкрила його ковдрою з головою, щоб не подавав зайвих звуків у телефон. Звісно, сьогодні він знову ночував у мене. Мені й самій не хотілося, щоб він йшов.

— Яно Дмитрівно, вибачте, що телефоную так рано, — голос водія був страшенно хриплим.

— Нічого. Що сталося? — я вже передчувала якісь проблеми.

— Зранку встав, щоб їхати за дітьми, а в мене температура 38.9. Кашель, горло заклало. Погано мені. Захворів. Можна мені залишитися сьогодні вдома? — а типу в мене є вибір. 

— Залишайтеся. Лікуйтеся і одужуйте, — зітхнула я.

— Дякую вам, Яно Дмитрівно. Бувайте.

Він вимкнув телефон, а я остаточно прокинулася.

— Хто там хай лікується? — прозвучав з-під ковдри сонний голос Мирі.

— Та шкільний водій захворів. І тепер дітей нема кому привезти. А сьогодні комісія... — поскаржилася я, але цієї ж миті в голову прийшла чудова ідея. — В тебе ж є категорія на автобуси?

— В мене всі категорії. Оптом дешевше, — сонно пожартував чоловік. Я обережно відкрила ковдру з його обличчя і глянула дуже виразно. Так, що він одразу все зрозумів. Зрозумів і накрив себе назад.

— Не проканає, — засміялася я. — Ну, Мирославе, я більше не маю в кого просити. Будь ласка.

— Та я навіть дороги вашими селами не знаю, — пробубонів чоловік.

— Я поїду з тобою і покажу. А малого лишимо на маму. Вона його в школу приведе. Домовилися?

Він зітхнув, але все ж виліз з-під ковдри і хитро-хитро на мене глянув.

— А ти будеш моєю боржницею.

— Як земля перед колгоспом, — погодилася я.

— І це що, треба вже вставати? 

— Ага. Поснідаємо і поїдемо. Давай хутчіше, — я швидко стрибнула на ноги і поспішила в ванну кімнату. Одягнувшись, розігрівши сніданок, я побігла до мами і повідомила їй ситуацію.

— Я то заведу Дмитрика, це не питання. Та от лише я автобусом на 2 години дня хотіла до Оксанки поїхати, до сестрички своєї. Ми вчора весь вечір по телефону розмовляли. Уявляєш, вона на льоду впала і ногу зламала, а Василь на заробітках. Треба подбати про неї. Ти ж впораєшся тут без мене? В тебе і помічник тепер є, — мама весело мені підморгнула.

— Звісно, їдь. І грошей візьми, може купити їй щось треба. Ліків яких, чи що... Передавай тьоті мої побажання найшвидшого одужання. Я ввечері їй теж зателефоную, — всміхнулася їй.

— А ти ж не забудь, що сьогодні в тебе планове обстеження. Отримаєш результати, подзвони мені. Я хвилюватимуся.

З цією комісією я й справді забула, що записана сьогодні на третю.

— Та не варто нервувати. В мене лише життя стало налагоджуватися, вмирати я точно не збираюся, — пожартувала я.

— От дурна, матері про смерть казати вздумала! — хмикнула жінка. — Йди вже до свого вчителя, а то не встигнете.

— Бувай. На зв'язку, — усміхнулася я і справді побігла до Мирослава. Разом поснідавши, ми під'їхали на автомобілю чоловіка до школи, там взяли автобус і розпочали нашу екскурсію мальовничими селами.

Над Карпатами сходило сонце, осяюючи гірські вершини, вкриті кришталевим снігом. Автомобільні дороги, мов змійки, звивалися між маленькими будиночками, величним лісом, здіймалися на гори й спускалися вниз, щоразу відкриваючи все кращі краєвиди. Пічка в автобусі гарно працювала, тож ми любувалися легкою заметіллю з теплого місця. Я була за екскурсовода, бо спершу Мирі, а на зворотньому шляху дітям розповідала дивні і красиві історії про ці краї. Не дарма ж я вчителька.

— Я попрошу тебе завезти діток ще й назад, дорогу ти вже знаєш. Після останнього уроку о четвертій вони самі прийдуть до автобуса, — коли дітвора побігла до школи, ще на парковці попросила я.

— Ти ж теж поїдеш? З тобою вони слухняні, — всміхнувся Мирослав.

— Ні, мені треба в місто. Маю справи, — я опустила погляд, щоб не дивитися в його очі. Казати про лікарню не хотілося.

— Які це справи в місті і без мене? — пожартував він.

— Стосуються мого директорства. О, слухай, а мама поїде до сестри в обід. Побудеш з Дмитриком, поки я не повернуся?

— Мені розірватися?

— Не треба. Просто хай він з тобою покатається в автобусі, а тоді привези його додому. Він знає, де ключі. І нагодуй. Мама залишить обід в холодильнику. А до четвертої години хай в учительській уроки робить, добре? — зараз підтримка Мирослава була для мене безцінною. Я бачила, що всі ці справи, які я звалила на нього, були йому не в кайф, але він погодився. І за це я йому була дуже вдячною.

— Куди ж я дінуся? Але вночі ти мені за це віддячиш, — він знову усміхнувся своєю фірмовою усмішкою, та ще й так палко глянув на мене, що мені здалося, наче мій одяг миттю кудись зник, оголюючи тіло. Відчула, як щоки наливаються червоною фарбою. Він розбуджував у мені геть іншу жінку. Ніжну, сміливу, щасливу, впевнену в собі. І водночас я розуміла, що починаю довіряти. Починаю вірити. Навіть залишаю на нього своє найдорожче — сина. А це дуже дорого коштує. Напевно, я збожеволіла. Проте я вже була майже готова запросити Мирослава жити з нами. Втім, він вже й так був частіше в нас, ніж у себе. І байдуже, що хто думає.

Нічого не відповіла, зате подарувала дуже красномовний погляд, і поспішила до школи. Навколо нас було надто багато людей для такої розмови.

Знайшла сина й попередила його про плани на сьогодні.

— Я залишуся з Мирею? Удвох? Без тебе? Ми будемо, як дорослі чоловіки! Це буде так круто! Вау! Дякую, мамо! — зрадів він. Стало навіть трохи образливо, що він так зрадів, що проведе пів дня з Мирославом і без мене. Та все це такі дрібниці.