Розділ 16

16 Яна

— Якщо хочеш, я залишусь... — раптом прошепотів Мирослав. І я завмерла. Це було чесне питання, без тіні недомовок і таємних планів. Питання, дивлячись в очі. Серйозно. Мене завжди підкуплювала саме отака неприхована щирість. Мені це імпонувало. І не зважаючи на те, що я була стривоженою, все ж чітко бачила ситуацію. І чітко знала, що відповісти було б правильним.
Я хотіла. Хотіла, щоб він лишився. Хотіла не лише тому, що він мені подобався і я вважала його сексуальним, але й тому, що мені осточортіли ці самотні ночі. Хотілося тепла дорогої людини. Хотілося ніжності. Хотілося знати, що я все ще жінка, можу дарувати пристрасть і зігрівати серцем, а не лише холодна директорка і самотня мама.
Лише з Мирею я почувалася жінкою. Навіть дівчинкою. Ніжною, бажаною, без валізи з негативним минулим. Потрібною.
І сьогодні, після жорстоких слів Сергія, я особливо хотіла, щоб Миря не йшов. Який сенс стримувати свої бажання, якщо все село вже й так гуде плітками? Я вільна жінка. Я можу зав'язати нові стосунки.
Та хіба він пропонував мені стосунки? Я задумалася. Мова ж була лише про ніч. Чи маю я право впустити цього чоловіка у своє життя? Якщо він поїде, боляче буде не лише мені, а й Дмитрику. Я маю відмовитися. Це буде правильно.
Але якийсь вогник у серці не давав мені це зробити. Кажуть, кохання — це стрибок сліпої віри. Я ще не була певна у своїх почуттях... Але я стрибнула.
— Мені треба Дмитрика вкласти, — прошепотіла я, порушуючи затяжне мовчання.
— Добре, я розумію, — Мирослав коротко кивнув і кволо мені всміхнувся, збираючись вийти надвір. Але я зупинила його, схопила за руку, не хотіла, щоб він пішов.
— Ні, залишся. Компанія мені не завадить... Але я маю піти поки до сина. Якщо хочеш, ванна поки твоя. Чи телевізор увімкни.
Певно, він вже не вірив. Його погляд був справді здивованим, але від того не менш радісним.
— А, звісно, йди до сина. Хочеш, я допоможу його вкласти? — він був сповненим ентузіазму. Мій настрій покращився.
— Побачимо...
Саме цієї миті з кухні вийшла мама. Побачивши нас, вона хитро всміхнулася і попрямувала на вихід, побажавши нам доброї ночі. А ми повернулися до Дмитрика. Миря викликався прибрати зі столу, поки я повела малого чистити зуби, а потім завітав теж у його кімнату, щоб побажати добрих снів. Це було... зворушливо. Сказати чесно, нам втрьох було краще, ніж удвох.
Поки я ще читала малому казку, чоловік завітав у ванну, а згодом туди відправилася і я. Перевдягнулася в мереживну білизну, а зверху конвульсивно натягнула шорти і майку, а тоді ще й шовковий малиновий халатик довжиною до колін. Я нервувала. Так конкретно нервувала. Це все було абсолютно нетипово для мене. Я боялася, що роблю помилку. Боялася підвести сина і дозволити боляче вразити його. Адже захищати дитину — головний обов'язок матері. Боялася нерозуміння від Мирослава і осуду від людей, хоч вони посміли мене засуджувати, поки ще я нічим не завинила. Я вже була ладна відмовитися, втекти, але коли переступила поріг спальні і побачила Мирослава, не менш схвильованого, ніж я, хоч він і намагався випромінювати впевненість, мені враз стало спокійно. Таке дивне відчуття, ніби наші душі установили зв'язок і тому мені з ним було так легко.
Я всміхнулася і підійшла до ліжка, присівши на краєчок, і за руку потягнула до себе Мирю. Він всміхнувся своєю фірмовою усмішкою, що здатна затьмарити розум.
— Я попросила тебе залишитися. Я знаю, чого ти хочеш. Але насправді мені дуже хочеться зігрітися душею біля тебе. Я дуже втомилася бути "залізною леді", — чесно зізналася я. Мирослав миттю загорнув мене в гарячі обійми, дуже ніжні і заспокійливі.
— Я хочу того, чого хочеш ти, — прошепотів він, вустами торкаючись моєї скроні.
Плавно схиливши мене на подушку, Миря обережно вкрив ковдрою і палко обійняв, пригорнув до себе. І ця мить була важливішою за все. В ній були його істинні наміри. Моє серце зігрівалося. Воно сповнювалося зовсім ніжними почуттями. Я задрімала в відчутті справжнього щастя.

А прокинулася від усвідомлення того, що життя надто коротке, аби ввесь час боятися. 

Мирослав не спав. Він обережно перебирав моє волосся і гладив спину, думаючи про щось своє. Я зазирнула в його очі, сповнені бажання і ще чогось такого, що моє серце затріпотіло. Ніжності... Немов уперше в своєму житті, поцілувала його, відчуваючи безпричинні хвилювання. Вогонь всередині мене спалахнув з новою силою. Тілом пробігся холодок, мов передчуття чогось особливого.

Він цілував мене так ніжно, так палко і чуттєво, як досі ніхто не вмів. За дотиком його долоні до моєї шкіри слідував вогонь тіла. Я топилася в його руках, мов на сонцю шоколад, віддаючи всю себе в обмін на всього його.

Обережно звільняючи для себе по краплинці мого тіла, Мирослав шепотів якісь романтичні дурниці і продовжував цілувати, пестити, розпалювати. А я мліла, насолоджувалася, мов би все було для мене вперше. Мов би я все ще та студентка, що повірила в кохання, попереду в якої безхмарний шлях, сповнений щастя.

Любощі ставали все сміливішими, пристраснішими, приємнішими, аж доки не віднесли нас на хвилях задоволення у рай усіх закоханих. А Мирослав все ще цілував мене, все ще пригортав до себе, мов щось безмежно цінне, і шепотів дурниці, які дарували усмішку. Так, "залізні леді" теж люблять їх слухати.

Сон був спокійним і мирним, а зранку я прокинулася не від будильника, а від поцілунків чоловіка. Його рука спочивала на моєму животі, а вуста блукали шиєю, грудьми і знову поверталися до обличчя. Я була б ладна щодня так прокидатися.

— Доброго ранку, — прошепотів він у мої вуста, перш ніж солодко їх поцілувати. Я всміхнулася.

— Доброго ранку. Чому я не чула будильника?

— Я вимкнув його, поки він не розбудив тебе. Краще я буду твоїм будильником, — промовив він.

— Так, з тебе будильник куди кращий, — погодилася я, обіймаючи чоловіка. В свідомість постукали непрошені думки. Як я могла до такого опуститися, щоб переспати з підлеглим? Про що я взагалі думала? Може Сергій мав рацію щодо мене? Може я справді шльондра? Дожилася...