Розділ 15

15 Яна

Сьогодні й був день "ікс", адже саме сьогодні мала приїхати комісія. Викинувши з голови дурниці, я повністю зосередилася на своїй роботі. Члени комісії відпочиватимуть тут кілька днів. Я розпланувала для них розклад так, щоб вони більше ознайомлювалися з культурою села і його розважальними центрами, аби менше втручалися в мої справи. Ні, вся документація в мене була на вищому рівні, але я здогадувалася про те, що вони бажають потріпати мені нерви, а то й зовсім звільнити моє крісло для іншої людини. Були вже тривожні дзвіночки в їхній поведінці в минулому, а я досі здавалася собі доволі непоганим психологом. Єдиний, кого я не можу "прочитати" — це Мирослав. Та річ зараз не в тому. Все, що мені було потрібно — зберегти свою посаду. Я роками працювала і не дозволю зараз все так легко в мене забрати. Тим паче я дійсно працюю задля покращення школи, жодної монетки зі шкільного бюджету не взяла, навпаки часом і свої докладала, щоб користь була. Натомість директор до мене мав звичку половину коштів, виділених районом, тягнути додому. В результаті школу я застала в запущеному стані, зате він будинок собі побудував один з найкращих в селі. Наволоч!

І хто прийде після мене? Ще одні загребущі ручки? Ну, ні! Не віддам! Не дозволю!

— О, Яно Дмитрівно, ти як завжди, пунктуальна. Нема ще твоєї комісії, та ми всі її чекаємо. Готовність номер один, — прозвітував колишній, вийшовши до мене в хол готелю. Сюди вони мали приїхати своїм авто, тож домовлено зустрітися тут.

— Дякую, — кивнула я, пильно глянувши на чоловіка. Він здавався мені сьогодні підозрілим. 

Не помилилася. Підійшовши ближче, він тихо спитав:

— Як Дмитрик?

— Чудово, — кивнула я.

— Чув, у нього завівся вітчим, — майже виплюнув він на мене цю інформацію з цілковитою зневагою. Якось навіть образливо стало.

— Не варто вірити пліткам, — байдуже мовила я. 

— Я вірю своїм очам! На автівці його катаєтеся, в місто разом їдете. Він вже й ночує в тебе! Ти геть втратила сором'язливість, Яно? Все село про тебе говорить. Кажуть, підчепила багатого хахаля. Сама спи з ким хочеш, чхав я на тебе. Але дитину посоромся. Хай хоч він не знає, що в нього мати шльондра.

Сергій казав мені і гірше, коли ми розлучалися. Я думала, що звикла вже до його грубощів. Але, певно, відвикла. Сьогодні це вдарило в саме серце. Я — шльондра? Та я, крім самого тата Дмитрика, не мала іншого чоловіка! Всі ці роки я була самотньою, але нікому не дозволяла наблизитися. І раптом почути таке? Ще й від батька своєї дитини?

Я хотіла дати йому ляпас. Це було б справедливо і закономірно. Це було б заслужено. Але саме в цю мить увійшли члени комісії, тож я так і застигла, не зумівши нічого навіть відповісти. І ця незахищеність ображала мене ще сильніше.

— Добрий день, Яно Дмитрівно. Сподіваюся, ви не довго чекаєте? — прощебетала Інна Борисівна, дуже привітна і дуже сувора жінка, мій безпосередній керівник.

— Ви саме вчасно. Ласкаво просимо в Святкове, — я була змушена всміхатися і щебетати у відповідь. Але якими зусиллями в мене це вдавалося, я навіть не знаю.

Спершу гості заселилися в свої номери і залишили там речі, а тоді ми їхньою машиною відправилися в школу. За дві години на них чекала сауна, тож я сподівалася, що вони довго не будуть до мене придиратися, бо мій душевний стан був до того тривожним зараз, що я запросто могла розплакатися.

Я намагалася бути веселою і цікавою, впевненою в собі і хитрою, щоб навіть не думали нападати. Але не можу судити, чи хоч трохи в мене це вдалося. Я тремтіла і збивалася в розповіді. Проклятий Сергій! Він завжди вмів виводити мене з себе.

— У вас щось сталося? — врешті не витримала й спитала в мене Інна. Чуйна жінка.

— Ні, все чудово, — збрехала я.

— Тоді зберіться. Ви дуже незібрані, — вона насупилася, а її дочка, Марина Петрівна, методист, якої тут в принципі не повинно було бути, але яка не могла не скористатися можливість відпочити на курорті, написала щось у свій блокнот. Вони ж оцінюють мене, можу уявити, що напишуть там.

Коли ми опинилися на території рідної школи, я зробила зусилля над собою і взяла себе в руки. Ми встигли переглянути деякі папери, а ще пройтися коридорами, зазирнути в класи і подивитися на будівництво. Далі ж на них чекали розваги, тож на сьогодні ми попрощалися з приставучими колегами. Тим паче вже було доволі пізно і з школи розійшлися вчителі та діти.

А я одразу поспішила додому, щоб нарешті закритися від усіх і побути наодинці. Сховатися в своєму маленькому світі. Нерви здавали. Комісія очікувано робила мені зауваження на рівному місці, там, де, здавалося, нема до чого причепитися. Вони поїхали з невдоволеними обличчями. А в мене з голови не йшла образа Сергія. 

— Мамо, забери Дмитрика. Пограйтеся з ним, — одразу попросила я, зрозумівши, що зараз не можу адекватно поводитися з дитиною. Мені треба заспокоїтися. Не можна, щоб він бачив мене такою.

— Що сталося? Це твій Мирослав тебе довів? От не подумала б. Ніби нічого такий хлопець. Я вже й і зраділа, що в Дмитрика хороший вітчим буде, — підлила олії в вогонь ненька.

— Та який вітчим? Що ви всі, змовилися, чи що? — нервово вигукнула я. — Мене комісія допекла! Сьогодні весь день голову морочили. А з Мирославом ми друзі. Забереш дитину до себе на годину, щоб я прийшла до тями і посиділа в тиші?

— Та заберу, — зітхнула мама. — От дурна в тебе робота! Я б вже давно кинула її.

— Мамо! — гнівно простогнала я.

— Дмитрику, ходи до бабусі, мій рідненький, — прощебетала жінка і врешті таки пішла разом з внуком. 

Я ж пішла на кухню. Тремтячими руками хотіла зробити собі чай з м'яти, але коли наливала кип'яток, улюблена склянка луснула. Окріп дещо потрапив на долоню. Шаленим болем спалахнула і рука, і серце. А я, навіть не ставши прибирати уламки, сіла на стілець і розплакалася. Гірко-гірко, сильно-сильно. Як колись в дитинстві.

Надворі гавкав собака, а я так і сиділа, ні на що не реагуючи. Аж доти, доки до мене на кухню не увійшов Мирослав, тримаючи під пахвою якісь папери. Однак, побачивши мене, калюжу і уламки чашки, він кинув те все і підбіг до мене.