Розділ 14

14 Яна

— Мамо, це не те, що ти подумала! — я завжди каратиму себе за те, що почала саме з цієї фрази. Тоді в голову нічого більше не приходило, але річ у тому, що виправдовуючись, я ніби поставила себе в програшну позицію, дозволивши мамі почуватися в праві читати мені нотації і обурюватися. Хоча по суті вона вже не владна наді мною і моїм життям.

— Це вже багатообіцяльний початок! — вона закотила очі, готуючись впасти в істерику. — Поясни мені негайно, хто той чоловік, який щойно вийшов з кімнати? Ти геть сумління втратила? Кого ти приводиш до нас додому? Я щоб сто років думала, не придумала б такого!

— Якщо ти помовчиш секунду, то я все тобі поясню, — ледве змогла вставити в потік маминих слів я. 

— Цікаво послухати, — вона демонстративно склала руки в боки.

— Це Мирослав, — я не змогла сказати далі, бо ненька мені перервала мову.

— Я це вже чула! Що цей Мирослав робить у твоєму ліжку?

Певно, наливка була міцною або ж я випила її забагато, бо моя голова просто розколювалася. А з кожним гнівним вигуком матері в моїй голові щось ніби вибухало.

— Це мій колега, він новий вчитель в нашій школі. Це з ним ми їздили в місто. Вчора ми святкували його новосілля і, здається, за розмовою заснули. Іншого пояснення я не маю.

— Новосілля? То він поселився тут?

— Ні, в хаті баби покійної Палашки.

— А чого тоді його новосілля ви святкували в твоїй спальні? Ти мене за дурепу маєш?

До речі, а чого ми справді в спальні, а не вітальні?

— Певно, я заснула, а Мирослав переніс мене в спальню і теж заснув...

— Ще скажи, що це випадково! Яно, ти мене страшенно розчаровуєш! Що ти собі взагалі думаєш? Не забувай, що в тебе дитина! Він буде хорошим вітчимом для Дмитрика? Це перше, що має тебе цікавити, — заявила ненька.

— Яким вітчимом? Про що ти? Між нами нічого нема! — обурено вигукнула я. З кімнати показалося сонне личко мого сина.

— Мааа, я їсти хочу, — малий вже й виспався. А школа! Я й забула, що непростимо проспала і спізнилася!

— Мамо, давай потім! — і я повернулася до сина. — Спершу вмиватися.

— Ага, — усміхнувся Дмитрик.

— Я ще не закінчила! — озвалася мати. А я вже побігла в ванну, забувши про те, що там і Мирослав. Та щойно я згадала, миттю відправила сина назад. Не знаю, як би він відреагував, якби зрозумів, що вчитель ночував тут.

— Тут прохолодно. Біжи до себе й одягнися, тоді вмиєшся і поїси. Йди, я прийду до тебе.

Малий пішов саме вчасно, бо тієї ж миті з ванної вийшов Миря. Він вже встиг не лише сходити у вбиральню, а й вмитися і навіть прийняти душ. Певно, скучив за ним у тій хаті. Ми зустрілися з ним на порозі, він витирав вологе волосся рушником з шафки, а капельки води котилися по рельєфному пресі. На мить я залипла. Це був неймовірно привабливий чоловік, мені навіть кортіло торкнутися долонею його кубиків, щоб переконатися, чи вони такі ж тверді на дотик, як і на вигляд.

— Пробач, я без дозволу. Але ви там сварилися з матір'ю і я не хотів вам заважати. Тож вирішив скористатися ситуацією і трохи освіжитися. Ти не проти? Я там у шафі знайшов рушники і взяв один з них... — промовив чоловік. Але тієї ж миті з вітальні долинув голос матері:

— Яно, ти познайомиш мене зі своїм... колегою? Чи так і далі придурюватимешся?

По кроках було чутно, що вона йде сюди, тож я миттю штовхнула Мирю назад у ванну і закрила за ним двері.

— Мамо, краще розігрій сніданок. Дай мені спокійно вмитися! — гаркнула я і сховалася теж за дверима вбиральні.

— Не міг посидіти під ковдрою? Я ж просила не вилазити! — одразу накинулася на Мирослава, щоб не думати про те, який він сексуальний. Бо от зараз геть не до того. І я була страшенно зла на нього, що дозволив собі залишитися на ніч.

— Пробач, але я не міг чекати в жодному разі. Та й твоя мама все одно побачила моє взуття і куртку.

— А якого біса ти взагалі ночував в мене? Тим паче в моєму ліжку? Останнє, що я пам'ятаю, — це як ти вийшов подихати повітрям. Що було потім? І не смій мені брехати! — я дуже боялася, що сталося щось, за що мені тепер буде соромно. Адже я не збиралася з ним зближатися, але все складалося рівно навпаки.

— На жаль, нічого, через що тобі варто переживати. Ти заснула і я відніс тебе на ліжко, — в принципі, щось таке я й думала.

— І? Чому ти не пішов додому?

— Не зміг... — він мило-мило мені всміхнувся. — Вдома холодно і самотньо. А тут... тепло і затишно. І тут ти. А там тебе нема. Там велетенський рудий щур. Може я трохи перебрав наливки, але мені так хотілося лишитися з тобою...

Мені здається, за все своє життя я ще не чула нічого прекраснішого. Нічого романтичнішого... Він казав це так щиро, що моє серце затремтіло, застрибало в грудях.

— Нащо ти це кажеш мені, Мирославе? — 

я зітхнула.

— Бо це правда, — він усміхнувся.

— То можеш ти розкажеш всю правду? Чому ти справді в цьому селі? В цій школі? Ти ж син багача... Лише не кажи, що захотів поміряти на себе життя сільського вчителя, — щоб відштовхнути чарівну мить, я стала питати про те, що було основним моїм аргументом проти Мирі.

— Не казатиму. Якщо чесно, я тут, бо цього захотів мій батько. Він знайшов спосіб впливу на мене. Але зараз я вдячний йому. Бо там була лише фальш, а тут, поруч з тобою, Яно, все геть інакше. Мені добре з тобою.

Ну, це вже трохи схоже на правду. Хоча все одно чимало недосказанного.

— Я йду в комплекті, — всміхнулася. — Мені не до гулянок і розваг, якщо ти ще не зрозумів. У мене є син, а ще я директор школи. Я маю тут свій авторитет і свій імідж. І я не дозволю тобі зруйнувати в моїх односельчан про мене гарну думку. Ти приїхав і скоро поїдеш, бо я добре знаю таких, як ти, Мирославе. А я залишуся. І мені не треба, щоб всі лише приписували мені ще одні невдалі швидкоплинні стосунки. Я цього не хочу. Тому тобі більше не варто так поводитися. Сподіваюся, ти зрозумів. А зараз збирайся і йди до себе. Побачимося на роботі.