Розділ 13

13 Яна

— Яно Дмитрівно, можна до вас? — Альбіна була в моєму кабінеті рідкісною гостею, тож зараз я була зацікавлена. Тим паче після останніх новин. Бачитися з нею мені не хотілося. Але хай там як, не прийняти її теж не могла. Може в колеги щось сталося, а мій обов'язок вирішувати все, що стосується цієї школи.

— Прошу, — я відірвала погляд від екрана комп'ютера, за яким готувала звіт, а тоді зацікавлено поглянула на молоду жінку. Вона ж впевнено увійшла, зачинила за собою двері і сонячно всміхнулася.

— Я хотіла поговорити з вами, — розпочала вона.

— Я слухаю, — не зважаючи на те, що Альбіна була фактично моєю одноліткою, я завжди старалася зберігати між нами оті професійні стосунки, які не дозволяють переходити на панібратське "ти". Врешті з підлеглими я хотіла бути однаково чесною і справедливою, не заводити дружби або навпаки ненависті. Проте конкретно ця жінка завжди викликала в мені негативні емоції. Аж надто тепер. Варто бути чесною і зізнатися хоча б собі, що я реально приревнувала Мирослава до вчительки іноземної мови. І, якщо вже просто геть чесно, то конкурувати з нею мені не вийде. Альбіна ніколи не була заміжньою, не має дітей, вона повна сил і вроди. А я мати-одиначка, схиблена на кар'єрі. Авжеж, у неї більше шансів. Тому зараз я почувалася вкрай не затишно і трохи злилася на неї, хоч вона ще нічим переді мною не провинилася. Ірраціональне почуття.

— Яно Дмитрівно, гадаю, до вас дійшли чутки, що ми з Мирославом Ярославовичем провели вчора день. До мене ж дійшли, що ви провели з ним суботу. І тепер я почуваюся перед вами винною. Якщо між вами серйозні стосунки, я не хотіла втручатися, — прощебетала вона, жахливо мене дратуючи. Я не дурепа. Прекрасно можу зрозуміти, що вона не вибачатися сюди прийшла.

— У нас лише ділові стосунки. І мені немає діла до того, з ким ви, або Мирослав Ярославович були в неділю. Але маю вас попередити, що проти романів на роботі. Якщо я помічу, що ваші особисті стосунки шкодять школі або дітям, це негативно вплине на вашу кар'єру. Те саме стосується і Мирослава Ярославовича або будь-кого іншого. Залишайте своє особисте за порогом нашої школи, будь ласка. Бо щось останнім часом вона перетворилася на базар, де лише й роблять, що пліткують.

Я була різкою. Аж занадто. Якось і сама не зрозуміла, як так вийшло. Хотіла говорити м'якіше, але не змогла стримати свого роздратування.

— Авжеж. Не хвилюйтеся так, Яно Дмитрівно. Моє особисте не зашкодить моїй кар'єрі. Навіть навпаки. Гарного дня, — вона сонячно всміхнулася і покинула кабінет. І чого лише такою веселою була? Щось я нічого не зрозуміла...

Ну, менше з тим. Але настрій в мене остаточно зник, а тому я завершувала звіт повільно і невдоволено. Поки впоралася, поки надіслала його і врешті поки зібралася додому, завершився останній урок, інформатика в випускників. Більшість вчителів вже покинули будівлю, залишилася лише Олеся і ще кілька колег, які, як і я, сьогодні запрацювалися. Взявши сумочку, я повільно крокувала додому. Падав невеликий сніг, поволі темніло, а гірлянди у вікнах будинків нагадували, що от-от настане Різдво й Новий рік. Хотілося відсвяткувати, як у дитинстві, коли ще молоді і щасливі батьки влаштовували для мене справжню казку. Як же я сумую за своїм татом! Нам з мамою так не вистачає його...

Немов навмисно, саме в цю мить на телефон прийшло сповіщення. Відкривши його, я відчула холод всередині себе. Це було щорічне нагадування, встановлене мною власноруч, ще кілька років тому. В ньому я нагадую собі, що потрібно пройти медогляд. Це завжди дуже тривожний для мене час, але все ж треба завтра ж зателефонувати в лікарню і записатися на аналізи.

На жаль, мого татуся скосила хвороба, а я і Дмитрик у зоні ризику. І може я трохи параноїдальна, але краще виявити біду, коли вона ще буде на початковій стадії.

Втім, сьогодні це остаточно споганило мій настрій. 

Навіть не помітила, як зі свого будинку до мене назустріч вибіг Мирослав. В його руках був пакет, з якого виднілася якась пляшка.

— Ти сьогодні пізно, — весело всміхнувся він, знову перейшовши на "ти".

— Нібито ми домовилися зберігати дистанцію.

— На роботі. Але ж ми зараз не на роботі і я суто, як до сусідки, звертаюся, — вдало викрутився.

— Он як? Добре, сусіде, і чим можу допомогти? — мені подобалося з ним дискутувати. Це було так легко і невимушено. Але я згадувала вранішні новини і настрій знову псувався.

— Я згадав, що не святкував своє новосілля... — видав він. Я все ж тане змогла не всміхнутися.

— О так, це прокол. І що ти думаєш робити з цією проблемою?

— Вирішувати її, звісно ж. Тому тебе запрошено, — він демонстративно підніс пакет, в якому, здається, були продукти на оце новосілля.

— Мм, ну дякую. Альбіну Петрівну теж запрошено? — таки не втрималася від іронії, але збагнула, що це прозвучало, як ревнощі, тому поспішила додати: — Тамару Сергіївну, Олену Павлівну, і взагалі всіх колег?

— Ні, лише тебе і Дмитрика. Тому що колег в мене багато, а друзів тут мало. І мені хочеться проводити якомога більше часу з тими, з ким мені комфортно і затишно. А Альбіна Петрівна... і інші колеги до цих людей не відносяться, — не знаю чому, але ці слова мені сподобалися. Тим часом Мирослав зачинив за собою хвіртку і вказав на мій будинок в кінці вулиці жестом руки. — Ну, ходімо?

— Я щось не зрозуміла. Ти збираєшся святкувати своє новосілля в мене? Ти що, до мене переїжджаєш?

— Ну, я був би абсолютно не проти, — видав він, а я, здається, спалахнула. — Я буду вдячний, якби ти дозволила святкувати в твоєму домі. Там так затишно, а в моєму бракує жіночої руки.

Ага, і чоловічої теж. В тому сенсі, що Мирослав не дуже й працював біля своєї оселі. Втім, нащо йому взагалі ця халупка, якщо він син багатія? Міг би й номер в готелі винайняти.

— Давай святкувати твоє новосілля іншого дня. Я трохи втомлена.

— Тим краще, зможеш відпочити, порелаксувати... І їсти готувати тобі не треба буде. Я взяв ось щось в магазі. Фрукти, всяке на нарізку, наливку. Наливка взагалі можна сказати цілюща. Втома миттю мине і настрій стане гарним.