Розділ 12

12 Яна

В неділю я цілковито заспокоїлася. Мирослав до нас не приходив, а Дмитрик був настільки враженим вчорашньою прогулянкою, що сьогодні довго спав, багато їв і взагалі хотів відпочивати. Ми зробили з ним його уроки на завтра і малий весь вечір грався. Я ж, привівши в порядок свої справи, пообіцяла собі забути про випадковий вчорашній поцілунок і при зустрічі з колегою, пояснити, що все це була помилка.

Ну, категорично не можна мені піддаватися впливу Мирі. Авжеж, той поцілунок був найкращим, що ставалося зі мною за довгий час, як з жінкою, а наша прогулянка подарувала мені справжню материнську втіху, бо нема нічого кращого, ніж бачити своє дитя щасливим. Але мотиви вчителя мені абсолютно не зрозумілі. І якось мало віриться, що міський багатій, який влаштувався у сільську школу, може вподобати з усіх можливих жінок саме матір-одиначку і заради неї змінити своє життя. Це ж не мелодрама, а реальність. Тож і мені варто дивитися на речі тверезо.

Понеділок обіцяв мені безліч справ. Найперше — зустріч з репортерами, до якої я ретельно підготувалася, вивчивши наперед узгоджений список питань і приготувавши свої відповіді. Зв'язалася з Альбіною, попередивши її, щоб теж була в курсі. Педагогу-організатору теж варто сказати кілька слів. Вирішила Мирослава не змушувати, якщо він вступає цю роль своїй колезі. Йшла в школу з гарним настроєм, вже передчуваючи в усьому успіх. Але доля обіцяла сюрпризи. А сюрпризи не завжди бувають хорошими.

— Яно Дмитрівно, доброго дня, — прощебетала Олеся, щойно я переступила поріг будівлі. Сьогодні технічка вся аж сяяла. Наскільки я вже вивчила цю дівчину, то зараз могла передбачити, що вона вже почула щось вельми цікаве. І що б це не було, я скоро дізнаюся, бо тримати якісь секрети чи й прості плітки Олеся принципово не вміла. Загалом, хоч як я й не любила збирати чутки, все ж є користь і в такій людині. Часом дуже важливу новину можна дізнатися.

— Доброго, — всміхнулася я. — Сьогодні ми чекаємо на журналістів, тож слідкуй за порядком, будь ласка.

— Звісно, — радо промовила вона. Кажучи "за порядком" я завжди мала на увазі не лише чистоту школи, а й поведінку дітей. А Олеся з її голосом Левитана завжди могла втихомирити дітлахів, якщо ті дуже бушують на перервах.

Я пішла далі, але технічка побігла за мною.

— Ви сьогодні така красива, — раптово мовила вона.

— Дякую, ти також маєш чудовий вигляд.

Сказати чесно, я старалася бути красивою. Макіяж, сукня зі спідницею "олівець" довжиною до колін, високі підбори... Я знала, що потраплю в об'єктив камер, тож розуміла, що маю бути "на висоті". На зло всім тим, хто сумнівається і плете інтриги за спиною. Гадаю, такі все ж є...

— Яно Дмитрівно, я не витримаю. Маю вам розказати, — зітхнувши, таки промовила вона. Я всміхнулася. Хто б сумнівався, що так буде.

— Кажи, — я зупинилася перед дверима свого кабінету, питаючи себе, чи варто  запрошувати колегу, чи поговорити з нею тут. Аж самій було цікаво, що ж такого вона вже дізналася.

— Я знаю, ким був наш Мирослав Ярославович до того, як приїхав сюди,

— промовила жінка.

— І ким же? — я поставилася до цього, мов до жарту.

— Пам'ятаєте, я казала, ніби десь бачила його? А лише вчора згадала. Я знаю його зі шпальт газет і журналів. Міський мажор і гульвіса, про його пригоди повсякчас писали. А оце недавно він знову в дтп потрапив. Вагітну жінку збив, уявляєте?

Я закам'яніла, а Олеся показала мені фото з тієї статті на своєму телефоні.

— Може це не він? — вглядаючись у знайоме обличчя майже незнайомого чоловіка, тихо спитала я.

— Він. Все сходиться. І тим паче... Альбіна згадувала, що вони вчора були разом в кафе, — вона промовила це тоном, яким дружині повідомляють про наявність іншої жінки в житті її чоловіка. І я раптом відчула себе зрадженою.

— Альбіна так сказала? — здається, мій голос видав мої почуття, але я одразу взяла себе в руки. А мені то що до них? Хай ходять в кафе, хай роблять, що хочуть. Вони вільні і мають право. Але, дідько, я хоч і знала, що він лише розважався зі мною, все ж не чекала такого нахабства, щоб наступного ж для після нашого першого поцілунку, він вів у кафе іншу. Ще й мою колегу. 

— Не встигнула прийти, як всім розповіла, ніби між іншим, — поділилася Олеся.

— Ясно. Ну, нас це не обходить. Це їхні справи, — я зробила все можливе, щоб не видати, як сильно мене це зачепило, але все ж, певно, не вдалося. Олеся співчутливо опустила очі.

Я ж увійшла до свого кабінету. Запал до роботи зник. Я не знала, як бути. Не знала, яка з новин сильніше мене пригнічувала. Трохи погуглила про Мирослава. Олеся не збрехала. Про нього написали таки кілька статей місцеві інтернет-журнали, висвітлюючи масштаби його розгульного життя. Отже, він лише грався мною. Я не помилилася.

— Яно Дмитрівно, можна? — як кажуть, про вовка промовка. Не давши мені в волю настраждатися, Мирослав сам з'явився в моєму кабінеті. Я ж вирішила вдати, що ні про що не знаю.

— У вас щось сталося? Я працюю, — сухо промовила я. Тим часом Миря дістав з-за спини червону пишну троянду.

— Тоді я не надовго. Хочу зробити тобі приємне... — він сонячно всміхнувся.

— Не варто. 

— Не варто дарувати квіти дівчині, яка подобається?

— Не варто підтримувати плітки. Це по-перше. І по-друге, не варто мені нічого дарувати. Я директор школи, а ви вчитель. Я не поєдную роботу і особисте. Ви маєте це запам'ятати і поводитися відповідно, — хмикнула я. Мирослав, певно, очікував іншої реакції.

— Зрозумів. Але все ж прийміть, будь ласка, — він залишив мені квітку і покинув кабінет. Я ж хотіла вдарити з усіх сил кулаком по столі, але розуміла, що буде боляче, тож так і не змогла проявити емоцій, що розривали з середини.

Не встигла поставити троянду в вазу, як з'явилася Олеся і повідомила, що журналісти приїхали. Довелося покинути кабінет, щоб зустрічати гостей на порозі з привітною усмішкою. Запевняла себе, що не дозволю Мирі і його витівкам зіпсувати мені цей день.