Розділ 11

11 Яна

Ну, сказавши, що відвідини піцерії будуть лише на годину, я сильно применшила. Певно, наївною була. Після того, як ми зробили свої замовлення, півгодини лише довелося чекати на них. А, знаючи, як повільно їсть Дмитрик, ніби насолоджується кожним шматком, ми тут на години півтори точно. Але, сказати чесно, мені й не хотілося додому. Сьогодні тут я була вперше за довгий час по-справжньому щасливою. Мій син явно літав на сьомому небі від радості через усе побачене. Мирослав поводився хоч і значно сміливіше, аніж в школі, проте ці його натяки, погляди, жарти змушували мене почуватися не суворою директоркою, покинутою жінкою, самотньою матір'ю, як зазвичай, а просто дівчиною. Бажаною, тією, яка може подобатися, не зважаючи на непросте минуле. Це окриляло і дарувало легкість.

Мій колега чудово ладнав з Дмитриком, здається, він навіть відчував емпатію. Дмитрик же просто обожнював Мирослава. 

Веселий, прикольний, сміливий, щедрий, уважний і, головне, добрий до моєї дитини. Що ще потрібно від життя такій жінці, як я, якщо не цей чоловік?

Але не все було так легко і просто.

Я чудово розуміла, що повинна взяти себе в руки і розірвати всі сподівання Мирі, аби він припинив свої старання. Очевидно ж, що він тут не надовго. Досить марити ілюзорним майбутнім. Він явно не може бути в захваті від своєї хати-халупки, сільського життя і навряд кайфує від ролі вчителя. Сподіваюся, я дізнаюся правду про те, чому він тут і чому живе життям, яке геть за межами його зони комфорту? Але як би там не було, розпочати стосунки з ним зараз означало б дозволити своєму серцю розбитися. Адже не лише мене покине Мирослав, коли захоче повернутися. Насамперед боляче буде Дмитрику. Нам вже вистачить розриву з Сергієм. 

Сергієм... Подумала й одразу згадала, як прекрасно все починалося і як жахливо скінчилося. Колись я вже мріяла про казкове "Довго і щасливо", а коли не змогла відповідати ролі турботливої дружини... Що ж, мій колишній чоловік мав наміри перевиховати мене всіма способами. Від маніпуляцій і скандалів до погроз відсудити в мене сина. Сина, яким він тепер дуже рідко цікавиться. Тоді я обіцяла собі більше ніколи не вдягати ярмо. Якщо я не створена для сім'ї, то й не варто пробувати.

Що я б не відчувала в ці миті, це краще забути.

— Ви задумалися? Цікаво, про що? — весело спитав Мирослав, помітивши, що я трохи відволіклася від дружньої розмови між дорослим і маленьким чоловіками.

— Я згадала про комісію. Сподіваюся, ролик встигне вийти на екран, перш ніж вони приїдуть. В нас терміни дуже стиснуті, — збрехала я. Ну, не казати ж правду?

— Яночко, прошу вас, залишіть роботу на роботі хоч на вихідні, — благально промовив чоловік і накрив мою руку. Це було так... по-особливому. — Ми ж у такому гарному місці, чудово проводимо час. Комісії тут не місце.

— Ви маєте рацію, але я не можу не думати про роботу зовсім. Гадаєте, я за гарні очі посіла таку посаду? — я досі не забирала свою руку. А він не забирав свою. І від цього дотику моє тіло сповнювалося теплом, ніби з холодного грудня ми опинилися в гарячому липні посеред пляжу.

— Ви перфекціоністка, це похвально. А, знаєте, я теж. Якщо вже розважатися, то розважатися. Що думаєте про годинку на льодовому катку після обіду? — здалося, він ну зовсім не хоче їхати в селище. Але повертатися все одно рано чи пізно доведеться.

— О, каток! Мамо, а ти ж обіцяла мене навчити кататися? А можна мене Миря навчить? — одразу засвітився радістю Дмитрик. 

— Так, це що за "Миря"? — одразу хотіла насваритися за не шанобливе звернення до вчителя. Але вони в один голос заперечили:

— Він сам дозволив!

— Я дозволив. І вам теж, Яно. Наполягаю. Будь ласка.

Я важко зітхнула. І що мені з ними робити?

Я важко зітхнула. І що мені з ними робити?

— Хоч хтось повинен пам'ятати про пристойність, — мовила я, надпивши зі склянки свого улюбленого апельсинового соку. До слова, не уявляю звідки, але Мирослав вгадав тоді з чаєм.

— Хочете сказати, що моє ім'я непристойне? Ну, це до батьків претензії, 

— тим часом парирував чоловік, а я лише розсміялася.

— Ну, що ви! Я такого не казала.

— Мамо, то ми поїдемо на каток? — тим часом спитав Дмитрик. Очі в нього горіли.

— Лише о пів на другу. Ми затримаємося максимум до трьох. Зате вражень скільки буде, — напосівся Миря. Я зітхнула.

— Ви хоч вмієте кататися?

— Можете в мені не сумніватися! Ви і Дмитрик у надійних руках... Тобто за потреби завжди подам руку підтримки. Я майстер, — хвальковито, чи то жартівливо пообіцяв чоловік. Я всміхнулася.

— Ура! Ми їдемо на каток! Це найкращий день в моєму житті! — повний захвату вигукнув синочок. Я завмерла від неочікуваного зізнання. Здається, Мирослав теж почувався шокованим. На мить навіть запанувала ніякова тиша.

Проте коли нам принесли рахунок, ми миттю оживилися. А точніше оживився мій колега, поспішивши розразуватися.

— Я ж казала, що пригощаю. Я вам віддам, — наполягала я.

— Скільки разів ви мене пригощали! І, до слова, ваша домашня їжа значно смачніша. Може тепер мені хочеться віддати вам цей борг? — з цим аргументом сперечатися складно, хоч і страшенно не подобалося, що він всюди платив за нас.

— Схоже, ви напрошуєтеся на премію, — витерши серветкою кутики губ, мовила я.

— О ні, я краще напрошуся на ваші фірмові пельмені. Або щось інше... Коли вже так хочете мені віддячити.

Шлях від піцерії до катка під накриттям був недовгим. 

Син щебетав, не змовкаючи, тож це давало мені час на свої власні думки. Дивно, але й для мене цей день був кращим за багато інших днів впродовж останніх кількох років.

На катку... ну, загалом Миря катався краще, ніж Дмитрик. Але зовсім не ідеально, тож добряче веселив нас. Проте все ж склав мені компанію в навчанні сина. Ми їхали втрьох, тримаючи Діму за ручки, щоб він не впав. Немов справжня сім'я. Повна сім'я. Цього нам, схоже, бракувало...