Розділ 10

10 Яна

Ранок зустрів мене дзвінким щебетанням синочка над головою. Дивно, зазвичай, він дуже неохоче прокидається, а сьогодні встав швидше за мене. Все добре?

— Мамо, це сьогодні субота? Ми ж поїдемо дивитися на динозаврів, пра? — з надією спитав він. Я потерла очі і навіть глянула на календар у свій телефон, чомусь подумавши, що проспала два дні. Хух, не проспала.

— Ні, синку, сьогодні лише п'ятниця і тобі треба збиратися в школу, — розчарувала малого. Личко миттю нахмурилося.

— Краще спав би ще, — похмуро озвався він і заліз до мене під ковдру. Я засміялася, обіймаючи найдорожчу в світі дитину.

— То ти маєш ще кілька хвилин, щоб поніжитися в ліжку. А я вставатиму, приготую тобі їсти. Домовилися?

— Ага, — кивнув він і вкрився з головою.

Вранішні клопоти минули досить швидко. Тож ми вийшли навіть трохи раніше, ніж зазвичай. Наш сусід цього разу не збирався нас підвезти. А якщо точніше, авто на подвір'ї не було, а ось він був.

— Ви сьогодні рано, — усміхнулася я.

— Планував ще дорогою зайти в магазин. Вчора був заклопотаний... писав плани. То не встигнув собі нічого на сніданок зготувати і не побачив, що хліб закінчився.

— Він має здатність закінчуватися непомітно, — всміхнулася я.

— А бабця пече хліб у печі, це набагато смачніше магазинного, — прокоментував Дмитрик.

— Хліб з печі? Звучить божественно. Я б з радістю спробував, — тут же мовив Мирослав, що в мене фактично не залишилося виходу, окрім як запросити його на дегустацію. 

— Що ж, я принесу вам свіжеспечену буханку, коли мама спече, — пообіцяла я, водночас згадавши, що поруч з нами й так безліч чуток крутиться. Як би це не давати нових приводів?

— Буду вам дуже вдячний. Ви мене просто рятуєте, — радісно мовив чоловік. Школа вже виднілася, а ще виднілася парковка і авто Мирослава на ній.

— А це не ваша машина? — приглянувшись, здивувалася я.

— Моя, — кивнув він. 

— І що вона там робить?

— Певно, на мене чекає, — ага, отже не хоче казати. Та певно, що випив з кимось. Добре, що хоч за кермом в такому стані не сідає.

— А ось і магазин, — зраділа я. — Що ж, ви добувайте собі сніданок, а ми підемо вперед.

— Ще досить часу. Зачекайте, я б хотів щось і для Дмитрика купити. Що він любить? Тістечка? Шоколадки?

— Вафельки, — загорілися очі в малого.

— В тебе вдома є вафельки, — різко мовила я. — Йди вперед, я поговорю з Мирославом Ярославовичем і тоді наздожену тебе.

— Добре, — протягнув хлопчик і поволі рушив.

— Я ж не образив вас? — здивовано спитав чоловік.

— Послухайте, я не знаю, чого саме ви прагнете, але про нас вже вся школа пліткує. Я вдячна за турботу про мого сина, але це недоречно, як і те, що ми весь час разом приходимо і йдемо. Особисто мене плітки не хвилюють. Але я боюся, що Дмитрик щось почує і подумає... що ви хочете замінити йому батька. Він же ще дитина і важко переживав наше розлучення з Сергієм. Не хочу його травмувати. Тим паче ми ж з вами просто колеги, які живуть по сусідству. Ця вся ситуація ні мені, ні вам не потрібна.

Не знала, кого з нас збираюся змусити в це повірити. Насправді, я була досить розумна, щоб зрозуміти, що це неправда. Між нами явно щось є. Є його допитливі цікаві погляди. Є гумор. Є дурнуваті ситуації. Є якась навіть дивна сусідська дружба. Є моє почуття легкості і дівчачості, та його шарм, чоловічність, спроби залицятися. Але мені не можна дозволити собі купитися на це. Одного разу я вже повірила в казку і завершилася вона досить не по казковому. Тож найкраще, що я можу зробити — вдавати, ніби нічого не помічаю.

— Я не хотів доставити вам незручності. Просто я зачарований вашою сім'єю. Мені давно цього бракувало. Хотілося відчути атмосферу родинного тепла, яке є поруч з вами і Дмитриком, Яно Дмитрівно. Але ж на плани на вихідні це все не вплине? — він дивився на мене дещо здивовано. І знову, мов магнітом, приковував до себе погляд.

— Я не можу розчарувати сина, а він дуже чекає на цю зустріч з динозаврами, — відповіла я і всміхнулася. — А тепер я піду до школи, а ви прийдете згодом. Так буде правильніше.

— Як вам зручно, — він широким жестом руки ніби дав мені зрозуміти, що залюбки готовий пристати на мої нові правила. Чудово.

День в школі закрутив у вир подій. Було й те, чого я не очікувала. В селищі відпочивали журналісти. Про це мені розповіла Олеся, яка дізналася з інстаграму такі новини. Певно, хтось з них виклав фото і відмітив готель чи що... А наша технічка слідкує за всім краще за будь-якого детектива.

Втім, ця новина мене потішила. Я мала дуже глобальні плани.

Про що зазвичай знімають журналісти? Готель, чани, курорт, а ще дістають місцевого мольфара, який страшенно не любить міщан з камерами і мікрофонами. 

Але скільки користі отримала б школа, якби про неї був більший розголос. Це був би прекрасний бал для комісії, вони таки виплатили б нам обіцяні кошти, за які я змогла б ще замахнутися на оновлення кабінету інформатики. Деякі комп'ютери врешті старші за мене. Оновлення нам не завадить.

Отже, потрібно одразу зателефонувати їхньому керівнику і домовитися про ролик. Сподіваюся, все вийде.

Сьогодні на мене очікував успіх. На офіційній Інстаграм-сторінці журналістів знайшовся номер телефону, за яким можна домовитися про співпрацю. 

Серйозний чоловічий голос почувся по-іншу сторону слухавки.

— Мордаков. Говоріть.

Оце прізвище! Я ледь не забула, чого телефонувала.

— Доброго дня. За моєю інформацією ваша знімальна група зараз у селищі Святкове? — впевнено повела я.

— З ким я розмовляю?

— З директоркою прекрасної школи в Святковому Бойко Яною Дмитрівною.

— Чим можу допомогти? — байдуже спитав чоловік.

— Я хочу запросити вас зняти ролик у моїй школі про те, як дітки готуються до свята. Впевнена, це можливо.

Я старалася бути діловою і впевненою, але насправді хвилювалася, що мені відмовлять.