Розділ 9

9 Яна

Як думаєте, я була задоволеною своїм життям раніше? Відповідь — абсолютно тверде "так". Але тепер Мирослав явно приніс в мою стабільність зміни, це мене хвилювало. Це не входило в мої плани.

Його спроби лестити мені, проводити час разом і тому подібне можна було ще терпіти. Врешті я не якесь дівча, що розтане від яскравої усмішки красеня. Обламаємо нашого мажорчика. 

Однак, було те, що змушувало мене сердитися на Мирю.

Він маніпулював моєю дитиною.

Це було очевидно. Те, що враз надумав запросити нас на прогулянку в місто, наобіцявши Дмитрику макети динозаврів, показувало його таємні наміри. Схоже, колега мав не робочі плани щодо мене. Бо якось дуже погано вірилося в те, що він справді загорівся бажанням провести час з восьмирічним хлопчиком і своєю керівничкою.

Певно, не просто так він приїхав до нас в село. Щось йому від мене треба, що так старається.

Але ж синові це так просто не поясниш.

Не змовкаючи й на мить, Діма увесь вечір щебетав про те, як круто ми всі разом проводитимемо вихідний. Його очі горіли, він не міг заспокоїтися.

— Мій хороший, послухай, ми неодмінно поїдемо дивитися на динозаврів, але, можливо, іншим разом. Коли ти добре одужаєш, — перед сном вмовляла дитя передумати і трохи заспокоїтися. Мене щось не приваблювала думка про цю поїздку. Передчувала прихований мотив у раптовій щедрості міського вчителя.

— Але, мамо, ти завжди так кажеш!

— Я тобі обіцяю, ми поїдемо вдвох...

— Але я хочу з Мриславом Яросралавовичом, — ледь вимовив малий, а я лише зітхнула. Вчити нове слово, здається, сьогодні нема сенсу. — З ним цікаво і весело. Він не такий, як ти. Він класний.

Оце так. Здається, я в дупі. Серед усіх можливих чоловіків, з якими так чи інакше спілкувався Дмитрик, він надумав вподобати саме мажора. Цікавий початок зими.

Авжеж, я знала, що хлопчику бракуватиме тата. Проте конкретно Мирослав жодним чином не нагадував Сергія. Як так сталося, що саме до нього потягнувся мій син? 

— Мамо, ну будь ласка! Я все робитиму, що скажеш! І посуд буду мити! — жалібно простягнув хлопчик і склав ручки перед собою в жесті прохання. Я зітхнула.

— До суботи ще далеко. Побачимо по твоїй поведінці і здоров'ю, — врешті постановила так і на цьому сподівалася покласти крапку.

Однак, як і обіцяв, зранку Мирослав заїхав по нас. Ми ж з Дмитриком саме виходили з хвіртки. Через розмови про динозаврів, трохи запізнювалися, тож я вимушено погодилася на благородний жест колеги і сіла з сином в авто. Зустрічі з вчителем малий несамовито зрадів. Аж засяяв увесь.

— Мрослав Ялович, а це ваша машина? Така класна! А можна я всім друзям розкажу, що їхав на ній до школи? А в вас є друзі? А я теж ваш друг? А справді поїдемо дивитися на динозаврів? А вони рухаються? Просто, як живі? А якби були живі, то ми б могли їх відрізнити від макетів?

Не знаю, як Миря витримав увесь потік слів Дімки, бо вставляти свої відповіді між його питаннями все ж не було змоги. Та коли ми під'їхали до школи і Діма побіг до однокласників, я захотіла всміхнутися. 

— Він завжди такий балакучий? — в його голосі не було роздратування чи насмішки, лише цікавість. Я всміхнулася.

— Зазвичай з чужими людьми він дуже сором'язливий, але ви йому сподобалися.

— У вас чудовий син, — відвісив черговий комплімент учитель. А я не встигнула подякувати. Підбори ковзнули по снігу, а я мало-мало не впала. На допомогу прийшов колега. Він дуже хвацько встигнув мене підхопити за талію, притиснувши до себе. Попри те, що ми були в оточенні дітей, він не поспішав мене відпускати, коли я вже знайшла на землі опору. Щоки налилися рум'янцем.

— Дякую, — тихо мовила я і збільшила між нами відстань. Озирнулася, немов вкрала щось у когось. Як я і думала, всі погляди більш дорослих осіб були прикутими до нас. Старшокласники хихотіли, а ось вчителі дивилися з осудом. Ну, все. Приїхали.

— Гарного дня, — прошепотіла я і поспішила першою увійти в школу, залишаючи вчителя за своєю спиною. Почувалася дурною школяркою, яку всі застукали на чомусь ганебному. Небеса святі! Яно, ти ж доросла жінка! Що ти поводишся, як малолітка? Від того чутки лише поповзуть. Будь же розумнішою врешті-решт.

Здається, сьогодні в мене була якась параноя, бо увесь день мені здавалося, що я ловлю на собі косі погляди.

В полум'я моїх сумнівів підкинула дров ще Олеся. Вона просто припинила розмовляти з Альбіною, коли я увійшла до холу. Це мене дещо шокувало, тому я не витримала.

— Олесю, ходи сюди, — впевнено вигукнула я. Технічка одразу згадала, що вона на роботі і швидко прибігла, а вчителька іноземної, кинувши на мене колючий погляд, пішла геть.

— Слухаю, Яно Дмитрівно, — дівчина пильно на мене глянула.

— Які вже знову плітки ширяться школою? — суворо спитала я.

— Що? Та я... Я не чула нічого, Яно Дмитрівно. А про що саме ви питаєте? — спробувала вдати дурненьку.

— Олесю! — я додала в голос металевих ноток. Технічка очікувано здалася.

— Всі говорять про вас з новеньким вчителем математики. Старшокласниці бачили вас через вікно вчора. Ви завжди разом приходите. Ось і сьогодні разом прийшли, — вона швидко опустила погляд і завмерла.

— Що ще говорять? — за мить, яка мені була потрібна, щоб переварити цю інформацію, спитала я.

— Що ви спеціально зберегли це місце для свого коханця. Він же, знаєте, без досвіду роботи і все таке. А ви його взяли...

Прокляття! І треба було ж мені тоді прогнати Олесю, коли брала його на роботу. Краще б я при ній телефонувала в відділ освіти і вирішувала це питання. А тепер дідька лисого щось комусь доведеш.

— Ще щось?

— Ні, це все, — боязко мовила вона.

— Займайся справами, — суворо відповіла я і впевнено рушила в свій кабінет. Тепер вже нічого не вдієш. Поки не придумають іншу тему для пліток, продовжуватимуть говорити. Мені треба просто не зважати. І сторонитися нового вчителя.